— Ви повернули його на Бреа?
— Ні. Він сам упорався: його ламало.
— Яке ламання? Його ж лікували!
— Так, але він довго виживав завдяки коктейлю мого приготування.
Отже, препарати, які знайшли в Лувесьєнні, жодним чином не стосуються вакцини. Ще один хибний шлях…
— Якраз тоді, — вів далі психіатр, — В’яр попередив мене, що ви ховатимете Старого на Бреа. Я й мріяти не смів про такий чудовий збіг. І спустив свого пса на залишки вашої сім’ї.
Тіло Ґаель на підлозі в спальні. Він не помре, не помстившись за неї. Лоїк машинально зосередився на пістолеті, досі націленому на нього. Він має бути меткішим… але слушної миті.
— Ви були з ним? — Лоїк силкувався контролювати свій голос.
— Ні. За Шарко стежили. Я мусив дотримуватися своєї офіційної ролі. Лише позичив Фарабо «Зодіак». Він був озброєний. На нього працював ефект несподіванки. Тієї ночі все мало вирішитися. Останні Морвани мертві, злочинець виданий поліції.
Лоїк, скорчений на підлозі, й далі слухав, але його зміїний мозок узяв гору. Він відчував у повітрі тремтіння, напругу, яка позначала початок зворотного відліку. Ляссе збирався вистрілити. Лоїк мав діяти швидше, якщо не хотів бути похованим на городі психів.
— А тепер що? — запитав він, подумки готуючись.
— «Фармакон» почне діяти: скоро я вилікуюся від своєї агресії. Рецептори заблокуються. Мої налаштування будуть обмежені, ніби швидкість автівки.
Лоїк спробував його спровокувати:
— Усе життя вами керував страх, а тепер ви сподіваєтеся, що це зробить хімічний препарат? Не бачу, в чому тут ваш зиск.
— Ти забуваєш про головне. Я винайшов справжню вакцину від насильства. Ми здолаємо перші небажані ефекти й невдовзі зможемо використовувати препарат на злочинцях, щоб уникнути будь-яких рецидивів.
Ну звісно. Ляссе начхати на статистику злочинів, та й потім, держава давно його покинула. Він залишився сам зі своєю вакциною і своїм божевіллям.
— Мої дослідження дали результати, — все-таки підсумував він. — А в особистому плані я здобув перемогу. Я заглибився в нетрі фізичного насильства, у несходжені простори звільненого зла. Як наслідок, клан Морванів знищено. Залишився тільки ти…
Де Пернеке не встиг натиснути на гачок: Лоїк перерізав йому горло. Милуючись бризками крові на білій стіні, а-ля Джексон Поллок, Лоїк позадкував, приголомшений своєю спритністю і здивований наївністю самого психіатра.
Як людина з його розумом могла повірити, що жертва дозволить заманити себе в таку пастку, не маючи зброї?
Колишній нарик, який зважився на ризик передозу, щоб погратися в троянського коня? Уцілілий зі знищеного клану? Син Ґреґуара Грізного? Манія величі лікаря згубила його. Фальшивий паспорт Лоїка був лише обманкою: він ні на мить не сподівався обдурити Ляссе. Знав, що психіатр упізнає його та стратить подалі від чужих очей.
Ляссе впав на коліна; недовірливий оскал ніби прикипів йому до обличчя. Цей нещасний дурень не вірив у те, що сталося. Його пістолет лежав перед ним на відстані простягнутої руки, але він був надто заклопотаний тим, щоб стискати пальцями рану й намагатися продовжити собі життя ще на кілька секунд.
Усі нарики мають план Б, хитрість, яка допоможе викрутитися в разі нападу. Упродовж років секретною зброєю Лоїка було лезо бритви, приклеєне до потилиці під волоссям. Він мав звичку виголювати там прямокутник завбільшки як талончик метро — називав це «зоною бікіні». Достатньо вклеїти лезо в цей прямокутник — і нічого не видно. Можливо, він ніколи не збирався використати його — завеликий ризик, — але це заспокоювало. Він повернувся до цього методу перед від’їздом у Локірек. Лікарі перевозили, реанімували, лікували його, але так і не знайшли зброю. Справжня школа життя — на вулицях.
Ляссе впав головою Лоїкові до ніг. У останніх конвульсіях він підскочив у калюжі власної крові. Лоїк відійшов, оглянув лезо в руці й посміхнувся: після передозу й кількох діб крапельниць його рефлекси анітрохи не постраждали. У цій простій деталі він вбачав обнадійливий знак. Є ще порох у порохівницях. Відродившись після смерті, він мав перед собою ціле життя.
Лоїк став на коліна та вклав лезо в руку покидька. Огидне копирсання в кривавій масі, де перемішалися пальці, кров, метал… Схопив 9-міліметровий і відійшов, щоб оглянути труп. Сподівався, що всі повірять у суїцид — після трагедії із втечею пацієнта директор ЗПП міг вирішити накласти на себе руки. Насправді ж йому було байдуже. В’яр і його поплічники замнуть справу й простежать, щоб ніхто не розворушив не до кінця згаслий жар.