— Незрозумілі.
Він прислухався. Нічого особливого. Не думав, що це тварина — війна розігнала великих хижаків. Радше то ополченці. «Ті навіжені чекають на тебе…», — жартував Жако. Тепер, коли Ґреґуар завалив того малого, всім відоме місце його перебування.
— Що робити, патроне?
— Лягаймо спати. Цієї ночі вони нічого не зроблять.
— Ти впевнений, патроне? Бо…
— Спіть. Завтра побачимо.
Кущ зник. У цій зоні Морван припускав присутність май-май, традиційних конґолезьких воїнів. Утім, складно знайти істот, забобонніших за тих засранців. Вони ніколи б не напали вночі: ніч — то царство духів.
Не відразу повернувся до свого намету, а кілька хвилин постояв: насичувався пітьмою, ловив її різкі подихи. Вже забув про загрозу — цю малу данину сплачує кожен охочий по-справжньому проникнути під шкіру Африки. Ні, він знову міркував про єдину небезпеку, якої остерігався: про те, що може виявити його син Ерван. Чи дійде він аж до Променистого містечка й кошмару тієї ночі?
За дві години по виїзді вони загубили колесо. Пошукали, знайшли, прикріпили, після півночі поїхали знову. Трохи згодом ще на годину дорогу заблокував стовбур, потім позашляховик загруз. Ерван допомагав своїм поплічникам підкладати бляху під шини, поки злива періщила їх по спинах. Решту часу намагався поспати на задньому сидінні — без успіху: надто горбкуватий шлях, забагато струсів, забагато поту. Зрештою вирішив не стуляти повік, аби вдосталь намилуватися красотами цієї примарної мандрівки.
Тепер сходило сонце, кабіною гуляв свіжий протяг, а Сальво щойно повідомив, що вони заледве здолали половину шляху.
— Зупинимося в Муюмбі, поповнимо запаси! — вигукнув він.
— Хіба ми не в Анкоро мали це зробити?
— Ліпше перестрахуватися.
Ерван зрозумів його натяк:
— Скільки годин до Анкоро?
— Щонайменше день.
Тож він, зрештою, втрапив у це. В бедлам, про який так часто говорив батько. Ні розкладу, ні дороги, ні орієнтирів. Сприймай події як належне і, головне, правильно розумій сенс пригоди: це Африка колесує тебе, а не ти б’єш її колесами.
— А… баржі?
Сальво безтурботно махнув рукою, мовляв, сьогодні шансів прибути на місце не більше, ніж завтра.
Ерван відчинив своє вікно та замилувався краєвидом, залитим світлом ранку. Безкраї рівнини, долини, що губляться в променях сонця, перетворених на смуги пилу, дерева з кронами, втопленими в тумані. Усе неначе повертало до незапам’ятних часів. Зелені рисові плантації, червоні копальні, жовтий серпанок: кольори народилися тут.
Він подумав про людей, які завоювали — й експлуатували — цю землю. Про італійців, які встановили табличку з написом, що їхньою мовою означав «далекий», і про бельгійців, які прийшли слідом за ними та відкрили багатства земних надр.
— Ти знаєш історію Білих Будівельників?
— Патроне, — сказав Сальво таким тоном, ніби йшлося про очевидне, — я закінчив психологічний факультет.
Ерван не бачив зв’язку, але чекав на продовження.
— Усе почалося з Леопольда, короля Бельгії, — далі торочив чорний. — Він відіслав своїх хлопців, суворих хлопців, аби ті експлуатували африканські землі, збирали слонову кістку, вирубували дерева, будували першу залізницю і, звичайно, приборкували негрів… Спершу ті білосніжки жили як тварини. У них не було будинків, дядьку, ані їжі, та взагалі ні хріна не було. Вони мусили прокурювати собори-термітники, аби вигнати комашню й самим туди вселитися.
Підстрибування на нерівній дорозі, гул мотора, акцент Сальво, від якого судомило щелепи, завадили Ерванові все розчути як слід, і він перепитав.
— Вони жили під землею?
Сальво, сміючись, ляснув у долоні — він устигав ще й безперестанку штовхати й копати водія, не дозволяючи тому заснути — а іноді й щоб розбудити його.
— Патроне, собори-термітники — це конструкції по кілька метрів заввишки під відкритим небом! Зруйнувати неможливо. Коли будують дорогу, мусять їх обминати, такі вони міцні. Білі жили в них і голіруч длубали скелі, аби знайти копалини…
Ці факти здавалися Ервану вельми сумнівними.
— Сім’ї Лонтано були з тих, найперших?
— Це вони побудували залізницю в Нижньому Конґо! Кидали тіла мертвих робітників до кюветів неподалік тих місць, де клали рейки, убивали чаклунів, які опиралися прокладанню шляхів…
Знову легенди, але Ерван добре уявляв собі цих білих, які шукали багатств й влади. Це вони були дикунами. Кров його матері. Його власна кров. Він ніколи не зустрічав жодного члена родини Меґґі. Морван запевняв дітей, що вони померли в Африці. Чи це справді так?