— Після війни 1914-го, — вів далі Сальво, — Європу відбудували завдяки Конґо, його олову, цинку, міді…
Отець Альберт розповідав йому, що Білі Будівельники осіли в Катанзі в шістдесятих.
— Ти знаєш, чому ці сім’ї переїхали в той регіон? На заході справи посувалися кепсько?
— Там шось сталося, — озвався Сальво моторошним голосом. — Їх вигнали з Майомбе. Якісь історії з магією… У Майомбе чаклуни дуже сильні. Р-р-реально дуж-же сильні! Цих білих прокляли!
Скидалося на те, що в такі чутки вкладався радше символічний сенс: стався певний інцидент, злочин, а може, хтось прокрутив свої політичні махінації, а все це обросло дикунськими забобонами. Словом, ці сім’ї вигнали із західних країв.
— У Катанзі нікому вони не були потрібні, — правив своєї баньямуленґе. — Бельгійці, які вже там жили, мали зиск у Колвезі й не бажали ділитися. Тоді Будівельники подалися на північ, у справжню глушину. Вони знову мусили жити в термітниках, шеф, і довбати червону землю своїми білими ручками… Конґо здобули незалежність, і всі заходилися чубитися між собою. Але вони копали й копали… Під ними були кобальт, марганець, золото! Мобуту мусив до них прислухатися… Може, вони й вважалися паріями, але в своїй галузі залишалися найкращими…
Ерван подумав про Людина-цвяха, дитину, яку забули в Нижньому Конґо. Зрештою, не так багато років минуло від його народження до міграції цих проклятих королів…
— Патроне, в’їжджаємо до Муюмби.
Крізь заляпане багнюкою вітрове скло Ерван помітив мотузку, натягнуту між двох діжок з-під бензину, за якими буцімто наглядали ледачі солдати. Обіч ґрунтівки сиділи жінки з мисками та ящиками для фруктів, ховалися під парасолею.
Сальво розвернувся й простягнув руку. Уночі вони вже проминули кілька подібних блокпостів. Щоразу доводилося показувати дозволи, а головне — кілька банкнот. Ерван розстібнув свій пояс і дав йому пачку.
— Не наближайся до них. Говоритиму я, — Жовта Майка швидко перехрестився, тоді поцілував свою Біблію. — Бережи нас, Боже!
Мірою просування на північ Сальво дедалі більше нервував. Наказав зупинити позашляховик за сто метрів від блокпоста. Поки він крокував до солдатів, затиснувши теку з документами під пахвою, ніби страховий агент, Ерван скористався нагодою, щоб розім’яти ноги.
Коли сходиш із корабля, хитавиця довго мучить тебе й на суходолі. Його ж діймали вибої, ями та калюжі, що досі вібрували в ногах. Невпевненим кроком він попрямував до парасолі, бо помирав з голоду.
Сніданок довелося відкласти. Тут продавали бензин у 75-мілілітрових пляшках, шапочки для душу, вкрадені в бозна-якому готелі, гусінь у мисках. Інші товари були більш загадковими: тюбики без розпізнавальних знаків, бурі рідини в прозорих пакетах, маленькі брудні бідони…
За спиною з’явився Сальво, широко посміхаючись: контроль пройшли без проблем.
— Тобі зле, патроне?
— Ні, а що?
— Бо це аптека.
Ерван ще раз глянув на потворні замурзані ємності:
— Це ліки?
— Зубна паста — то від геморою. Глина — від карієсу, — пояснив чорний тоном досвідченого лікаря. — Від опіків найчастіше застосовують яйця гусені. Треба в цьому шарити!
— А… це? — француз вказав на крихітні кубики, загорнуті в сріблястий папір.
— Косметика.
— Яка?
— Бульйонні кубики. Жінки використовують їх як свічки в дулу, щоб мати більші сідниці!
Муюмба — це занесене піском село між пагорбів.
Усе тут червоне: латерит, цегла з саману, іржаві покрівлі. Ерван подумав про хірургів, які носять зелені сорочки, аби дати відпочити очам, стомленим від вигляду крові, — мешканці Муюмби мали б одягатися в зелене.
Водій з'їхав із головної дороги й запетляв вуличками, схожими на лабіринт. Усе тут ніби збудували нашвидкуруч і ненадовго. Варто лише знайти родовища деінде, і все тут розвалиться.
— Солдати на блокпосту, — запитав Ерван, — з регулярної армії?
— Більш-менш.
— Як це «більш-менш»?
— Вони носять однострій ЗСДРК, але це нічого не значить. Кожне угруповання воює саме за себе. Вони відвоювали собі окраєць землі й експлуатують його: копальня, плантації… Кабіла далеко, а виживати треба.
Вони просувалися далі пурпуровим лабіринтом. Ерван не розумів, навіщо заглиблюється в це ґетто.
— Куди це ми ідемо?
— Питання ось у чому: чи є в тебе ще бабки?
— Ти починаєш мене стомлювати, Сальво. Я більше не башлятиму за те, щоб перетнути ниточку.
— А щоб поговорити зі свідком?
Ерван не встиг відповісти. Сальво обернувся й поставив лікоть між двох сидінь.