— У мене є тітка, яка колись давно жила в Лонтано. Працювала на якусь велику сім’ю, не пам’ятаю прізвища. Вона живе в Муюмбі. Я й подумав: можна навідатися до неї…
Ерван розстібнув пояс — він ще встигне перейти до інших методів, зокрема фізичних погроз і зброї. Сальво поклав до кишені сто доларів і щось наказав водієві.
Після кількох поворотів опинилися на витолоченому подвір’ї. Його обступали прибудови П-подібної оселі. На даху стриміла цистерна для дощової води. Пісок мовби підточував стіни й заповнював кутки. Скидалося на те, що огорнуті запиналами жінки, які сиділи на землі, окопалися тут у смерті за життя.
Баньямуленґе попрямував до входу, завішеного тканиною. Спека накопичувалася в цьому патіо, ніби в грубці. На саморобній табличці пензлем було написано: «Жіночий опікунський центр».
Сальво обернувся й раптом посерйознішав:
— Мою тітку, патроне, звати Муною. Тут її дуже поважають. Вона піклується про зґвалтованих жінок із півночі. Тож будь ввічливим, згода?
— Ну звичайно, я…
— Ті жінки… Вони опромінені, розумієш?
Сальво майже шепотів, а довкола них завивав вітер, здіймаючи червону куряву.
— Чим опромінені?
— Соромом, стражданнями, брудом… — чорний схопив його за руку. — Насильство — це наша власна атомна бомба, шариш? Ці жертви заражені навіки й потроху згасають…
Ерван вивільнив руку:
— Я зумію стриматися.
За завісою панувала темрява. У першій кімнаті не було жодних меблів, лише килимки. Жінки, закутані так само, як ті, надворі, застигли без руху. Ерван пішов далі. Нечисленні віконця були заліплені картонками. Переносні лампи й свічки відкидали на земляні стіни рожеві відблиски, але не стільки освітлювали, скільки наповнювали приміщення тінями.
Це була вже не Чорна Африка, а Червона, ісламська пустельна Африка. Крім темряви, пригнічувала ще й тяжка задуха — жодного ковтка свіжого повітря. Сама думка про температуру, нижчу за сорок градусів, здавалася утопічною.
Сальво звернувся до примар діалектом, якого Ерван досі не чув. Одна жінка кивнула й підвелася. Маленька, згорблена, вона сягала його пояса. Без жодного слова жінка пішла, а Сальво з Ерваном — за нею. Перетнули кілька кімнат, зонованих за допомогою клаптів полотна, ще якихось ганчірок, розвішаної на мотузках білизни. За цими завісами, що ніби пливли в густому повітрі, Ерван помічав силуети підлітків, дівчаток, які сиділи нерухомо або повільно й обережно виконували хатню роботу. Інколи чувся крик немовляти. Вочевидь то були плоди сексуального насильства — чи, може, жертва ґвалтівника. Деякі жінки кульгали або насилу пересувалися.
Під час своїх досліджень у Парижі Ерван натрапляв на звіти про сотні тисяч зґвалтувань, що коїлися в цій країні ледь не щохвилини. Він знав, чому ці жінки скалічені, але відмовлявся пригадувати подробиці з тих звітів.
В останньому приміщенні з десяток привидів сиділи довкола жаровні, на якій готували чай. Тінь нахилилася й заговорила до старої жінки, яка сиділа серед них.
— Мама Муна, — пробурмотів Сальво.
Жінки посунулися, аби звільнити їм місце. Господиня цього дому, загорнута в кармінову бавовну, вишиту золотими нитками, кумедно схиляла голову набік. Копицю її сивого волосся, не кучеряву, а просто хвилясту, частково приховувало темне запинало, що спадало на плечі. У світлі вогника обличчя жінки здавалося вирізьбленим на пні дуже міцного чорного дерева. Дві глибокі зморшки позначилися на вилицях, мов лещата, зімкнені довкола губів.
Відрекомендувалися. Сальво говорив французькою. Муна посміхалася якось відсторонено, майже очужіло. Її напівзаплющені очі, здавалося, вдивлялися в порожнечу, мов у сліпої.
— Вона згодна поговорити з тобою, — повідомив баньямуленґе, й подав Ерванові чашку чаю. — Я все правильно пам'ятаю: вона працювала в Білих Будівельників.
— Інші знають французьку?
— Ні.
Тим ліпше. Йому не потрібна публіка. Ерван зробив ковточок — ніколи не куштував такого гіркого й водночас солодкого напою, — а далі незграбно пояснив, чим займається. Історія, якій уже сорок років, небагато важила поряд із цими жертвами сьогодення. Стара все вдивлялася в якусь загадкову точку, схиливши голову, наче зламана лялька. Ерванова вступна фраза, здавалося, її розважила — це було щось не схоже, на промови журналістів і представників громадських організацій.
— Я працювала на Верховенів, — нарешті відповіла вона французькою, майже без акценту. — Іменита сім'я в Лонтано. Батько керував Гірничовидобувною спілкою, він був головний у місті.