Повий тунель крізь ліс — ідеальний для засідки. Лихе передчуття. Він зараз далеко від своїх земель (офіційні копальні «Coltano» розташовані південніше, між Колвезі та Фунґуруме), не знає місцевих ватажків. Єдиний козир — він білий: усяк чорний знає, що зачіпати мзунґу небезпечно. Найліпший спосіб привернення уваги міжнародної спільноти. А в часи війни спокій цінується особливо.
Вони заглибилися в прорубаний прохід. Тут розливався той самий солодкавий запах сирого м’яса — ніби на місці злочину. У цій переплутаній гущавині гнилі випари притлумлювали всі відчуття. Те саме зачарування, той самий наркотичний ефект…
Він озирнувся: усі йшли за ним. Мішель походжав уздовж вервечки, роздавав накази й удари шомполом.
Солдати з незарядженими рушницями замикали колону. Час роздати їм набої? Навіть зі своєї чільної позиції Морван відчував їхню знервованість, занепокоєння — чорні ненавиділи ліс.
Коли обернувся, перед ним стояли май-май.
Вояки обеззброїли загін без жодного пострілу. Також не хотіли, аби про них дізналися. У цій місцевості тинялися й інші угруповання. Морван і пальцем не поворухнув — нападники не помітили пістолета, закладеного ззаду за ремінь, але й мови не було про те, щоб ним скористатися. Без жодного слова май-май жестом покликали їх за собою на галявину, оточену ліанами й папороттю. Четверо бійців обступи їх, двоє інших пильнували ззаду. Ті хлопці смерділи смертю.
Попри свої вірування, вони були готові будь-якої миті померти. Один день життя — ось що залишалося незмінним трофеєм. Один вояк у червоному береті, з почепленим на шию мавпячим черепом, підійшов до Морвана — білий вочевидь був головним.
— Усе гаразд, патроне?
— Усе гаразд.
— Куди ж ви оце йдете?
— На мої землі.
Велет розреготався. Інші не поворухнулися: не розуміли французької. Морван роздивився їх за кілька секунд. Більшість мали патронташі на манір мексиканських бандитів, деякі скотчем приліпили мачете до магазина рушниці. Один малий носив стрічку з набоями, пов’язану довкола голови, якийсь колос мав дреди з вплетеними мушлями каурі. У всіх були амулети: курячі лапки, бубонці, пір’їни… Якщо придивитися, можна було помітити й людські вуха чи висушені долоні, прикріплені до поясів. Жодної системи в одязі, ані сліду однострою. Єдина подібність: фірмовий «Калашников».
Май-май були не просто небезпечні, вони були божевільні. Морван бачив, як деякі з них підривалися на міні, горлаючи, аби захиститися від неї: «Май мулеле! Май мулеле!». Ці заклинання мали зробити їх непереможними чи невидимими, у різні дні по-різному. Розповідали, що в шістдесятих роках вони відрізували своїм ворогам стопи, а потім змушували їх бігти: переможцеві буцімто дарували життя. Психи.
— На твої землі? — повторив чорний. — Отакої, маленький. Ох ти ж і розігнався…
— Хочеш побачити мої папери? У мене є документи про концесію, підписані Кабілою.
— Кабіли тут нема. Паперів теж. Тут є лише це.
Він клацнув затвором свого АК-47 — Морван помітив, що на прикладі вирізьблено напис латиною «Vae victis» («Горе переможеним»). Африканці завжди його дивуватимуть.
— І шо ж ти там робитимеш, га?
— Осяду там.
На плечі в одного з вояків сиділа мавпа — такий собі клубок шерсті, причепурений у футболку й підперезаний ременем із ножиком, подібним до мачете. Талісман банди.
— Осісти посеред савани, в такі часи?
— Я й не таке бачив.
Колос наблизився: він зрозумів, що має справу не з посланцем ООН і не з журналістом, який тут заблукав. І точно не з місіонером або мучеником із якоїсь громадської організації.
— Спершу поглянемо, що ти несеш, — мовив він і кивнув на клунки та ящики, поставлені носіями на землю.
— Почувайся як удома.
— Я і є вдома.
Навіть якщо май-май залишать їх живими, все одно заберуть зброю та все інше. Морвану залишиться тільки повернення до Лубумбаші з голою дупою. Але він сумнівався, що хтось виживе. Вбити заручників — і швидше, й чистіше. Зарізати мачете чи задушити, головне — безгучно.
Почався трус поклажі. Морван у пошуках виходу аналізував кожну подробицю. Ватажок і його помічник схилилися над ящиками, троє інших уже відволіклися й бавилися з макакою, останні двоє нерухомо застигли в кінці процесії, націлили дула на його людей. Носії та солдати трималися обіч стежки, досі вишикувані вервечкою. Мабуть, сподівалися втекти, коли почнеться різанина, — один чи двоє точно врятуються від куль.
Морван спокійним кроком наблизився до тріо з мавпою в футболці. Тварина почала вистрибувати, ледь побачила білого. Вояки хором засміялися. Важко було повірити, що ці веселі й по-дитячому безтурботні телепні ґвалтували дівчаток і поїдали смажену плоть немовлят.