— Що конкретно ти про нього знаєш?
— Нічого, тобто майже нічого. Він практикує лише в своєму кабінеті, на вулиці Ніколо. Жодних консультацій у лікарні, ніяких інших фахових занять.
— А в особистому плані?
— Начебто одружений і має двох дітлахів, але мені не вдалося це перевірити.
— У тебе є ще якісь відомості?
Ґаель пояснила, що нічого не знайшла в інтернеті — це неймовірно, — на мить завагалася, перш ніж розповісти про свій невдалий обшук.
— Ти знаєш, чим ризикувала?
— Ударом ножа між ребер.
Одрі розсмішила багата уява Ґаель, але вона раптово обірвала регіт: трохи зарано забула передісторію співрозмовниці.
— Цього, може, й не було б, але він міг заявити на тебе.
— Він нічого не помітив. Я вигадала привід — панічну атаку. Він порадив піти до іншого психолога й безцеремонно виштовхав за двері.
— Ви планували ще одну зустріч?
— Поки що ні, але…
— Але?
— Побоююся, що він стежить за мною, спостерігає… Відновив зі мною контакт, коли дізнався про історію з клініки Сент-Анн. Сказав, що йому зателефонували з тієї психлікарні. Упевнена, він брехав: за документами цього чувака просто не існує.
Одрі присіла на лаву, з якої нарешті встали ті бридкі типи й почала крутити в пальцях ще одну цигарку. Добрий знак.
— А ті двоє? — кивнула на сторожових псів, які тупцяли віддаля.
— Каторжанам чіпляли до ноги ядро, а в мене їх двоє.
— Вони ж тебе охороняють, чи не так?
Ґаель стенула плечима. Перед нею постала значно страшніша загроза. Психологічне втручання, зараження, проти якого такі накачані парубки не могли нічого вдіяти.
— Ти так і не сказала, чого чекаєш від мене.
— Щоби ти накопала чогось на нього. З твоїми повноваженнями…
— І більш нічого?
Ґаель нахилилася до обличчя дівчини в полотняній куртці: її дістала пиха цієї Одрі.
— Я перевірила все, що могла. Повторюю: цього чувака ніде не існує. Він ніде не вчився. Не працював у жодній клініці. Не зарахований до жодної спілки психологів.
— Але він є в довіднику?
— На Жовтих сторінках як психолог, але не в каталогах власників нерухомості.
— Це нормально для профі, авжеж?
Дівчина неохоче погодилася.
— Як ти з ним познайомилася?
Ще один слабкий пункт у її справі.
— Уже й не пам’ятаю.
— Як це?
— Думаю, на якійсь вечірці. Це найімовірніше пояснення. Я, мабуть, була обдовбана, або ж під пігулками. У мене були періоди, коли… скажімо, я не дуже ясно мислила.
Одрі запалила свою цигарку. Скидалося на те, що вона вагається: чи підписуватися на таку дивну справу. Жодного слова ні про Ервана, ні про Падре: вона знала, що ті в Африці.
— Після всього, що я пережила в останні місяці, — не вгавала Ґаель, — мені не бракує приводів для занепокоєння, чи не так?
— Дай мені його ім’я та адресу. Я наберу тебе, коли матиму новини.
— У тебе є мій номер? — Ґаель подала флікині заздалегідь приготовані дані.
— Усі в групі його мають, — Одрі розвернулася й заклала руки в кишені.
Ось тобі, маєш.
— Можна ще запитати? — вслід їй гукнула Ґаель.
Одрі обернулася:
— Що?
— Чому ти займаєшся, ну… оцим щосереди?
Офіцер кримінальної поліції Вінавскі кинула веселий погляд на горопах, чиї тіні змішувалися з парою від баняків і контейнерів.
— Бо тут моє коріння. Якби не твій брат, і досі тут була б.
Після розмови з батьком вони рушили далі в напрямку Анкоро. Відстані й години більше нічого не значили. Шляху, який мали пройти опівдні, не здолали й до вечора, і Сальво передбачав ще п’ятнадцять годин у дорозі.
Ерван більше ні на що не реагував. Двадцять годин в автівці цілковито виснажили його. Вибоїстий шлях заколихував, і він поринув у прострацію, з якої ледь випливав лише на блокпостах: готівка, харчі — й рушили… Злигодні шляху з його місця на задньому сидінні здавалися галюцинаціями: червоні калюжі, листя, яке сікло шибки, камінці, що відскакували від капота, жирна багнюка, в якій без кінця загрузали колеса…
Усі виходили, щоби підкласти бляху під колеса, штовхнути, потім обтрушували з себе землю, яка нагадувала пошматовану плоть. Ще треба було обрізувати, піднімати й розсовувати гілки, тонкі стовбури, ліани… Коли нарешті знову рушали, на кожнму пагорку починало знову ламати, і, звичайно, навіть мови не було про годинку сну.
На додачу вийшов з ладу кондиціонер у машині. Їхали з відчиненими вікнами, запрошуючи на борт різноманітну комашню. Москіти, ґедзі, оси та інші невідомі комахи, всі монструозних розмірів… Укритий репелентом і кремом від подразнення, француз більше нічого не відчував і думав, що одна з цих тварюк уже заразила його. Хапаючись за ручку дверцят, уявляв паразитів, що кишать у його крові й знищують червоні тільця.