— Не стовбич там. — Одрі безгучно зачинила двері, далі дістала інший ключ і вставила в шпарину. — Якщо він повернеться, то не зможе відімкнути двері. Це дасть нам змогу змитися через вікно.
— Але він знатиме, що хтось приходив…
— Так навіть краще: нехай замислиться.
Одрі простягнула дівчині хірургічні рукавички. Ґаель мовчки натягнула їх із тремтінням чи то від страху, чи від збудження.
Вони перетнули межу. Без вороття.
— Я пошукаю в столі. Іди подивися, що там, — скомандувала Одрі.
Ґаель ніколи не заходила в іншу кімнату — звичайну комірчину, де Катц зберігав архіви, чи спальню, де він міг перепочити. Перший здогад виявився правильним: це була кімнатка два на три метри, захаращена етажерками й теками, розставленими за абеткою. Здавалося, Катц мав сотні пацієнтів. І всі такі самі йолопи?
Не надто знаючи, що має шукати, вона вирішила знайти власну теку. Від думки про заглиблення в нотатки психолога накочувалася нудота, адже вона побоювалася, що діагноз Катца — хай навіть і самозванця, хай навіть абсолютно нелегітимний — виявиться серйознішим, ніж вона очікувала…
— Іди глянь! — гукнула Одрі з-за стіни.
Флікиня сиділа за лакованим столом і тримала в руках розгорнутий швидкозшивач із газетними вирізками в файликах. Ґаель упізнала їх із першого погляду. Статті й світлини стосувалися справи Людини-цвяха версії 2012 року. Вісса Савірі. Анн Сімоні. Людовік Перно… Одрі гортала сторінки, їхні думки плинули паралельно.
Новий прихильник убивці-фетишиста. Псих, який поклонявся горлорізові й цікавився сестрою того, хто його викрив…
— Щойно ми проникли в сферу моєї компетенції, — задоволено прошепотіла флікиня.
Ґаель не відповіла: її думки ніби розбивалися об стіну. Одрі продовжила обшук: підняла шкіряний бювар, переглянула натоптані теки, читала розкидані стікери. Зрештою вона погортала сторінки відривного календаря на кутику столу.
— Чорт.
Ґаель підняла очі й побачила, як вона обережно відриває два аркуші з календарика, один датований липнем, інший серпнем. На кожному була написана адреса, без імені чи будь-яких інших даних.
— Це адреси Анн Сімоні та Людовіка Перно, — прокоментувала Одрі.
Ґаель мужньо сприйняла цю нову несподіванку: за кілька тижнів до вбивств Ерік Катц занотував у своєму календарику адреси двох жертв Людини-цвяха. Звідки він знав Сімоні та Перно? Чи був він спільником злочинця? А може, взагалі справжнім убивцею?
«Не кажи гоп, поки не перескочиш», — постійно примовляв батько. Іншими словами, слід було почекати кілька місяців, аби зрозуміти, що справа таки вдалася — тобто завершилася. Сьогоднішня знахідка свідчила, що батько мав рацію, бо вочевидь справу Людини-цвяха ще не закрито — Ерік Катц пов’язаний із вересневою різаниною і ним жодного разу не поцікавилися.
Вони знялися з місця о четвертій ранку та відразу рушили в дорогу, охоплені страхом, — носії казали, нібито цілу ніч вони чули підозріле потріскування, ще кілька парубків зникли. Морван, попри те, що тяжко було оговтатися після вживання допінгу, завдав високий темп. Носії згиналися під поклажею, солдати клацали гумовими чобітьми, Мішель хилитався, обвішаний позиченим лахміттям, і досі трусився.
Ґреґуар просувався навмання. На його мапі множилася плутанина, вказівки геологів могли б бути й точнішими, а сам він бачив лише незаймані простори — савану без жодних орієнтирів чи осель, нескінченне чергування червоних боліт і порослих зелом пагорбів. Він уже ні про що не міг розмірковувати: ні про Монтефіорі, ні про май-май, ні про несподіванки, які чекали в кінцевому пункті. Навіть сина з його розслідуванням запхав у дальній закапелок мозку. Крок за кроком, згинаючись під цими біблійними небесами, він зносив двоколірність, що доводила до божевілля: зелене, червоне, зелене, червоне…
До полудня так і не виявили жодного сліду копальні.
О 15-й стало очевидно, що вони заблукали. О 16-й, коли Морван уже збирався збочити з курсу, долинули віддалені звуки, що їх він упізнав би серед тисячі: удари кирок об скелю, гомін, гул генераторів…
Ще один пагорб, далі долина, дуже вогка, радше схожа на озеро. Усі пришвидшили крок — останній кидок, і життя врятоване. Вони знову заглибилися в густий ліс і тепер ступали неуважно, стараючись розгледіти між крон червоні стіни шахти.
Довелося зупинитися перед першим військовим блокпостом. Родовища оподатковувалися в різний спосіб, і за один-два кілометри від зони розкопок починався рекет. Стілець, мотузка, гроші осюди. Уряд збирав податок на місці. Своєї частки хотіли Національний дорожний комітет та Управління водами й лісами. Префект регіону й собі збирав десятину…