— Я привів підкріплення. Супровід хлопцям.
Соуза зі скептичним виразом похитав своєю круглою головою:
— Хочеш побувати в штольнях?
Морван оглянув подірявлені скелі. Дзвін заліза нагадував хрипіння почорнілих від туберкульозу легенів. Від думки про те, щоб зануритися туди, йому скрутило шлунок. Ще з дитинства — насправді через своє дитинство — страждав від клаустрофобії. Не приховував цього: навпаки, це була єдина його фобія, про яку міг зізнатися. Лякало не саме те, що ти замкнений, а те, з ким…
— Не зараз, — відповів Морван. — Сформуй команди. Я хочу, щоб носії з мішками рушили ще засвітла.
— Патроне, ніхто не піде сьогодні ввечері.
— Подвоюю плату. Заради Бога, це терміново!
День сплив як річка. Довгий, повільний, монотонний.
На борту всі спали, заколисані гудінням мотора. Окрім зондувальників, які стояли на носі й занурювали у воду свої довгі жердини та загадковими жестами повідомляли капітанові про глибину.
Тепер, коли посутеніло, всі заворушилися: плакали діти, хропла худоба, жінки взялися до господарських справ. Лише чоловіки ще дозволяли собі не знати від чого спочивати біля самої води.
Ерван і сам потроху прокидався та рахував свої синці. Перше, що він побачив, випроставшись під накриттям, була юрма на палубах. Друге — поверхня Луалаби. Хвилі змінювали колір в межах того самого спектру: червоний, вохряний, жовтий, бежевий, шоколадний… Після відплиття береги розсунулися, ніби великі зелені завіси, й річка стала такою само широкою і сліпучою, як небо. Можна було уявляти, що пливеш у відкритому морі. Але тепер краєвид укотре змінився. Вони пропливали повз болота, порослі папірусом, такі собі земноводні хащі, чиї береги спліталися в непроникні лабіринти.
Ерван уявляв тварин, які там ховаються, рої комашні, рептилій, що ковзають між пеньків і ліан: тисячі невидимих очей, непорушних, ніби виступи кори чи бруньки рослин, — і всі вони спостерігають за тими, хто пливе річкою.
Раптом він розгледів дещо нове: голих чоловіків, які зливалися зі стовбурами й листям так, що виник сумнів — чи він справді їх бачив. Відображення? Оптична ілюзія? Він поторсав Сальво, який ще спав, і вказав на ці тіні:
— Хто це?
Баньямуленґе приклав козирок долоні до брів:
— Нудисти.
Примари спостерігали за просуванням баржі й далі без руху.
— Тобто?
— Біженці. У них усе відняли. Спалили їхні села. Їм більше нема куди йти. Вони їдять мух і п’ють із ліани. Чекають, поки їх виріже чийсь загін.
Ерван знову пошукав поглядом ті постаті, але вони вже зникли з поля огляду. Цієї миті світло змінилося: склисте, мерехтливе, воно залило краєвид сяйвом, ніби все занурилося в акваріум. Тепле повітря стало липким. Ерван підняв очі й помітив крізь верхівки дерев когорту чорних хмар, готових от-от прорватися блискавками. Вечірні зливи. Немовби відлунням посилилися запахи: все навколо ніби стиснулося. Так борці перед поєдинком притискають лікті до тулуба. Баржі заглиблювались у вечір, мов у смердюче болото.
А життя на борту тривало. Пралі розвішували білизну. Солдати котили палубою діжки. Хтось вставав, хтось кричав, хтось перегруповував свої війська — діти, кози, кури, свині… Нарешті Ерван зрозумів, що вони мають причалити.
— Тутечки, — підтвердив Сальво. — Перша зупинка.
Баржі проходили так близько до берега, що очерет шерхотів об борти, коріння тріщало, ламаючись об них. Ерван не розумів, що може тут вижити, окрім крокодилів і змій. Жодної ознаки хоч якоїсь хатини.
Утім, коли обігнули відріг, порослий високими травами, стало видно юрбу; люди стрибали по стегна у воді, горлали, реготали. Активні зустрічальники.
Сальво потер ноги, аби розім’яти:
— Ти ще маєш бабоси, мосьє мзунґі?
— А в тебе є що мені продати?
— Товар той самий: свідок.
— Годі брехати.
— Я не приколююся. В Туті є муґанґа. Ну, доктор. Довго працював у Лонтано. «П’ятий кілометр», шеф! Дуже відомий у ті часи!
Диспансер Катрін Фонтана. Знову пощастило.
Почали маневрувати в пошуках місця для стоянки. Мотор гудів. Гвинти оберталися то в один, то в інший бік, здіймали шалені хвилі торфу й твані. На палубі нікому не вистачало терпцю. Люди стрибали просто у воду, ризикуючи потрапити під баржі чи наштрикнутися на коріння, кидалися в піроґи, які прослизали поміж водяних гіацинтів.
— Вона справді зупиниться?
— Трохи далі є пристань.
Сальво щосили притискав до себе свою валізку. Клуби диму. Страхітливий тріск. Нарешті попереду заманячіло нагромадження дощок.