Він розплющив очі: під стелею обертався вентилятор, розміряно й безгучно. У Конґо це розкіш. Зазвичай лопаті рухалися з жахливим скреготінням, неначе саме повітря волало, поки його розрізували на шматочки.
— Ви збагнули природу цих видінь? — запитав де Пернеке.
— Немає причин. Вони завжди в мене були, я…
— Але вони почастішали, відколи ви тут, у Лонтано.
— Не тільки: відколи я в Африці.
— Тож це ніяк не пов’язано з вашим розслідуванням? Із цим убивцею, яким ви одержимі?
— Ні. Я впевнений, що ні. Це пов’язано з… цією землею, цими народами.
— Що ви маєте на увазі?
— Не знаю.
— Ви міркували про це?
— Я тільки про це й думаю…
Загіпнотизований невтомними лопатями, він почувався ліпше. Говорити, дихати, говорити, дихати… Він виборсався з кам’яної пастки, почав віддалятися від обличчя, свастики, порізів бритвою…
— Гадаєте, ці зриви небезпечні?
— Для мого мозку — точно! — він спробував пожартувати.
Психіатр устав зі свого крісла. Схилився над ним.
— Ви нічого не виграєте, якщо ухилятиметеся. Небезпечні для чого? Для кого?
Знову навалилося каміння. Задушлива спека в кімнаті. Переривчасте дихання. І цей голос, підвішений у задусі…
— Небезпечні для кого? — наполягав психіатр.
— Для неї, — нарешті відповів він, і здалося, ніби ці слова ріжуть йому рота.
— Хто вона.
— Катрін.
— Ви знову поводилися з нею брутально?
— Мені не подобається це слово.
— Воно не відповідає реальності?
Тепер каміння не давило йому на грудну клітину, а забивало горло зсередини.
— Відповідає, але…
— Але що?
— Це трапляється зі мною в ненормальному стані.
— Як визначаєте свій нормальний стан?
— Це коли я не зриваюся. Перепочинки. Я тоді відчуваю умиротворення.
Мовчанка. Психіатр міркував. Ні, все було інакше: він давав Морванові час на роздуми.
— Чи могли б ви сказати, що ці зриви становлять частину вас самого?
— Вони належать до зони темряви, яка присутня в мені, до зони хвороби…
— Ви знаєте, що їх викликає?
— Ні.
— Поміркуйте.
— Та не знаю я! Вони трапляються… ось і все.
— Але жертвою завжди виявляється Катрін.
— На що ви натякаєте?
— Чи могли б ви сказати, що зриви викликає її присутність?
Він не міг відповісти. Не міг навіть обдумати це запитання. Мабуть, тому, що відповідь уже крилася в самому запитанні.
— Я попереджав її… — пробелькотів він. — Я… я наказав їй не їхати за мною.
— Ви становите для неї загрозу?
— Моя темна частина, демон, що живе в мені…
— Чому ви говорите про «демона»?
— Не знаю.
— Ви казали мені, що Людина-цвях намагається захиститися від своїх демонів, убиваючи жінок.
— Мені треба когось убити, щоби почуватися ліпше?
— Кожен по-своєму переживає катарсис.
Що конкретно радив йому зробити цей псих? Убити Каті?
— Подумайте про це, Ґреґуаре. Ви мусите знайти спосіб очиститися від вашого страху, вашого гніву.
— Це ви маєте мене вилікувати! Це ви маєте мене зцілити!
— Ні, Ґреґуаре. Ви єдиний, хто може це зробити.
Морван скочив на ноги. Де Пернеке, наляканий, позадкував. Флік, укритий потом, посміхнувся. Просто зараз пережити той катарсис: розбити щось у цьому колоніальному кабінеті — бажано пику молодого бельгійця.
Він ступнув уперед. Психіатр відступив далі. Раптом усе захиталося в Морвана перед очима. Сонячні промені, що проникали крізь жалюзі, білі стіни, плетений килимок на підлозі. Психіатр тримав у руках світлину: так до обличчя вампіра підносять розп’яття. Морван миттю впізнав жіночі риси, й серце підстрибнуло в грудях із силою розжареної гільзи, виштовхнутої з набійника.
— Зві… зві… звідки у вас це фото?
— Не має значення.
— Катрін…
Де Пернеке забився в куток кімнати, але тепер була його черга посміхатися:
— Це не Катрін, ви чудово знаєте.
Морван упав на коліна й розридався.
— Катарсис, — повторив психіатр, — ви мусите пережити свій катарсис.
Зненацька спогад вибухнув, ніби склянка в руці. Він підвівся й побачив свою «оселю»: сяк-так натягнутий брезент, під яким поставили похідне ліжко, табурет, кавоварку. Від гори досі долинав грюкіт. Ніч повнилася гомоном копачів. Морван гірко плакав.
Наосліп пошукав чай, приготований Кущем. Абетка тропічних країн: напої мають бути гарячіші за саме повітря. Побити Африку на її ж території.