Ґаель бачила італійського торговця брухтом усього раз чи двічі; звістка не викликала в неї жодних почуттів. Подумала про Софію, свою історичну суперницю, яку ця нагла смерть, мабуть, заскочила зненацька: трагедія сталася саме тоді, коли вона заприсяглася помститися батькові…
Пізніше, тієї ж таки ночі, Ґаель раптом спало на думку: а чи не могло це вбивство бути пов’язаним, хай навіть опосередковано, з Людиною-цвяхом і її кривавою історією? Ні, це абсурд. Найбільш вірогідно, що Монтефіорі поплатився за якусь мерзенну фінансову аферу в Африці — за кілька місяців до того директора «Coltano» в Конґо вбили в такий самий спосіб. Зрештою, вона вирішила більше про це не думати. Це мене не обходить.
Опівночі зателефонувала Одрі, аби запитати, як у неї справи. Ґаель відповіла, що все гаразд, не згадуючи про те, що вона не вдома. Зі свого боку Одрі не мала жодних новин — це, власне, й було її новинами. Запити до бюро реєстрації шлюбів не дали жодних результатів. У Франції жили кілька Еріків Катців, але жоден не відповідав описові їхнього клієнта. Не існувало також неповнолітніх з іменами дітей психолога: Юґо й Ноа. Що ж до дружини, пошуки теж виявилися марними. Доводилося виснувати: психотерапевт не лише носив чуже ім’я, а й вочевидь вигадав собі сім’ю. Хто ж тоді був на фото з кабінету?
Ґаель нічого не сказала про власну знахідку: нову адресу Еріка Катца. Вона хотіла дочекатися ранку, попрацювати з консьєржкою та визначити його помешкання. Може, тоді вона покличе Одрі для нового зламування… О першій по півночі заснула, поки сторожові пси чатували. Тепер було трохи по сьомій ранку, й гучно хропли вже вони. Браво, солдати.
Ґаель захотілося розім’яти ноги, й вона безгучно відчинила свої дверцята. Одна сигаретка — й у очах розвиднілося. Насправді ж досі було темно, й вона з головою поринула в непрозорий, холодний, свинцево-синій кокон.
Зненацька їй довелося заскочити за ґанок: із будівлі щойно вийшов Катц. Довгоочікувана нагода завітати до його помешкання? Але передумала. Головним питанням було інше: куди він ішов так рано? Глянула на «Мерседес»: найманці досі спали. Навіть не розмірковуючи, що робить, вона пішла назирці за Катцом. Його тонка й хистка постать, як і зазвичай, нагадувала шпигуна шістдесятих, що блукає повоєнним Берліном.
На площі Коста-Ріка, на зупинці, він сів у таксі. Ґаель пришвидшила крок та й собі зловила машину.
— Їдьте за тією автівкою!
Ніколи не думала, що одного дня промовить подібну фразу. Водій послухався й оком не змигнувши — він закінчував нічну зміну й здивувати його було непросто. Із міркувань безпеки натягнула шапку — з такою прозорою гривою білявого, майже білого волосся її не складно помітити. Втиснулася в сидіння. Час від часу витягувала шию, аби відшукати поглядом інше таксі, новенький, аж блискучий седан марки «Шкода». Тремтіла від хвилювання. Трепетне передчуття пригод. Але й збочена радість: тепер шпигуном була вона.
Розв’язка Порт-Майо, окружна дорога в бік виїзду Порт-де-Кліньянкур. Вона подумала про пики двох церберів після пробудження. Заторів на дорогах не було, досі стояли сутінки. Різка й холодна сірість паризького ранку, каламутне повітря окружної, повне токсичних газів — усе це здавалося їй загадковим шляхом, чимось на кшталт казкового лісу, тільки в тьмяній і брудній версії.
«Шкода» повернуло на розв’язці Порт-де-Ліля.
— Та куди ж він іде? — запитала вона у водія.
— А мені звідки знати?
На площі Макі-дю-Веркор — Ґаель бачила назву на екрані GPS-навігатора, — на цій еспланаді, оточеній багатоповерхівками з червоної цегли та скляними будівлями, таксі повернуло на авеню Федерб, а далі зникло в тісному клубку безіменних вуличок. Невдовзі вони вже їхали вздовж глухого муру, вкритого брудно-бежевим тиньком. Ґаель починала боятися, що її викриють, — о цій порі тут не було жодної іншої тачки.
«Шкода» зупинилася. Катц вийшов і відразу попрямував до квіткового магазину. Дивовижно, що крамниця відчиняється так рано, подумала Ґаель.
— Ви знаєте, де ми? — запитала вона, розраховуючись із таксистом.
— На кладовищі Ліля.
Вона заметушилася. Катц із великим червоним букетом уже пройшов крізь браму поруч із малою будівлею з невеличкими віконцями. Ще кілька кроків — і за ґратами воріт їй відкрилася безліч могил і пам’ятників на широкій рівнині.