8:30. Сам-на-сам із Катцом і тисячами мертвих.
Нарешті засвітився ясний день, і непомітно стежити за об’єктом стало складно — довкола ані лялечки. Психолог зупинився перед темним склепом, покопирсався в кишенях, відімкнув двері з кутого заліза. Він зник там, ніби привид пройшов крізь стіну.
Ґаель натягнула шапку до брів, підійшла ближче, обираючи найвищі надгробки, аби за ними ховатися. За п’ятдесят метрів зупинилася й почала чекати. І мріяти не могла про ліпші декорації для серіалу про власне життя: тьмяний ранок, постать у тренчі, цвинтар — і чого ще треба? Тільки й бракувало, щоб він вийшов із валізкою в руці. Вже починала подумки прокручувати різні сценарії: можливо, Морван причетний до смерті когось із його близьких, можливо, Катц намагався помститися його дочці…
Він вийшов із порожніми руками, пройшов алеєю і ніби розчинився в повітрі барви сланцю. Ґаель ще десять хвилин почекала на морозі й наблизилася до склепу. Хвилювання гріло її під пальтом.
Споруда мала строгі лінії. У стіну над дверима була вставлена табличка, на якій золотими літерами вибили імена й дати:
Те саме прізвище, той самий рік смерті: сімейна трагедія. Нещасний випадок? Злочин? Колективне самогубство? Як були пов’язані Філіпп Юссено та Ерік Катц? Чи мав психолог якусь справу в цьому склепі? Чи був Юссено пацієнтом, глибини розпачу якого психолог не зміг розпізнати? І чи могла сама вона виявитися причетною до цих смертей?
Раптом їй спала інша ідея, доволі чудернацька: можливо, ці двоє чоловіків були коханцями. В уяві негайно змалювався ескіз: Філіпп спав із Еріком, дружина Філіппа дізналася про зраду та всіх убила. Ні, це психотерапевт спав із дружиною, а чоловік пожертвував своїми дітьми заради помсти. Або ж… Заспокойся, Ґаель: ти перегрілася.
Вона сфотографувала на телефон табличку, перевірила, чи замкнені куті двері, й дрібними кроками пішла геть. Заклала руки в кишені й заприсяглася, що нічого не вигадуватиме, поки не поговорить з Одрі.
Другий день на Луалабі.
Жодних подій. Ерван уже зрозумів, що ця мандрівка без кінця множитиме однакові години, однакові краєвиди, однакові відчуття. Майже весь час до обрію збігала низька рослинність савани кислотно-зеленого кольору. Інколи траплявся ліс: дерева з високими стовбурами, переплетені ліани, затоплені корені. Далі знову рівнини, причавлені спекою; час від часу вони перетікали в безлюдні ґрунтівки.
Коли баржі підходили ближче до берега, там неодмінно буяла та сама рослинність, залита водою, ніби зшита на болотяній воді ниткою з кори. Мертві дерева кишіли комахами, крокодили лежали так незворушно, що здавалися менш живими за повалені стовбури, піроґи грузли в намулі… Де-не-де з’являлися покинуті хижки — їх, здавалося, збудували з глини й патичків, ніби пташині гнізда. Або мешканців краю звідси вигнали, або цей вид вимер сам по собі.
Баржі борознили порожній континент, ніби перетоплену мішанину трав і багна. Пекло самотності, байдужості без кінця-краю.
Коли Ерванові робилося надто моторошно, він повертався до пасажирів. Уже відзначив непорушний цикл життя на борту. Уранці, по пробудженні — всезагальне пожвавлення, колотнеча, в якій прихований певний порядок: кожен має своє місце, ніхто жодного разу не випав за борт. Решту дня всі пеклися, мов шкварки на пательні. Пасажири, які сиділи з напівзаплющеними очима, не мали навіть сили, щоб захищатися від сліпучого сонця. Надвечір життя відновлювалося й починалися веселощі, які вщухали вночі, коли страшно було привернути увагу ополченців, а тим паче — духів.
Восьма ранку: перший етап. Ерван вирішив розшукати капітана. Засмагле обличчя, гарячі очі, безладно посічене зморшками й шрамами обличчя. Мовчазний чоловік ні з тутсі, ні з хуту, ні з луба. Він стояв на вершечку своєї рубки в оточенні навігаційних карт XIX століття, бортового журналу й талісманів. Виходив зі своєї клітки лише аби сплюнути за борт темною мов терен слиною. Ерван розлучився з кількома купюрами, але зміг витягти з нього лише невизначену обіцянку: капітан зробить усе, що може, аби пристати до берега в Лонтано, але за найменших ознак присутності ворогів поведе баржі просто до наступного причалу.
Тепер у рожевувато-сірому світлі Ерван перечитував свої нотатки — плоди нічних роздумів, — але ніяк не міг сконцентруватися. Від самого світанку його не полишали думки про інше: Софія. Жодних новин від часу його від’їзду. Щиро кажучи, не обов’язково було втікати на край світу, аби домогтися цієї мовчанки: він уже понад місяць ніяк не зв’язувався з нею. Заприсягнувся собі, що зателефонує їй, щойно повернеться. Подумав про це й із жахом усвідомив, що таке рішення свідчить про інше: насправді він не вірить, що повернеться…