Вони вийшли з готелю, порипуючи гравієм, попрямували до машини. Попри нездужання перед очима в Лоїка далекими обрисами на обрії змалювалися феєричні миттєвості, пережиті в Тоскані, коли вони вдвох насолоджувалися цим античним спокоєм, якого не знайдеш більше ніде в світі.
Відчиняючи дверцята, Софія сказала, ніби виплюнула:
— Ти або заспокойся, або знову підсядь на кокс, але більше не підводь мене, як сьогодні.
— Сам собі не вірю, що я це зробив, патроне.
— Тобі це також підходить, чи не так?
— Шефе, ми тут ризикуємо життями всіх пасажирів.
Друга пополудні. Після блискавичної ранкової атаки під баржами спливло чимало води. Стрілянина тривала лише кілька секунд, і ніхто не зрозумів, що сталося. На думку солдатів, які перебували на борту, по правий борт барж були тутсі, по лівий — регулярні війська ЗСДРК і хуту. Постраждають знову ж таки цивільні, які опиняться між ними, й передовсім ті, хто на баржах, що є справжніми скарбницями: харчі, всіляка поклажа (відносно вартісна), її можна розтягти… Нарешті безборонні жертви для знущань. Капітан «Вентімільї» оголосив: жодних зупинок у Лонтано. Наступна зупинка — за п’ятдесят кілометрів на північ.
Ерванові спало на думку єдине: саботаж. Сальво стверджував, ніби достатньо знається на механіці, аби спричинити вихід чогось із ладу й змусити цей плавучий потяг зупинитися неподалік від Лонтано. Він прослизнув у машинне відділення та вийшов звідти за годину з нажаханим виразом.
— Не подобається мені це, патроне. Ми повелися несерйозно, і демони…
— Баржі зупиняться, чи ні?
— Я перекрив мастило. Перегріється двигун. Навряд на цьому кориті ввімкнуться датчики. У будь-якому разі сморід буде пекельний. Капітан сам заглушить мотор і піде туди, щоби подивитися.
— Скільки часу потрібно на ремонт?
— З охолодженням двигунів — приблизно три години.
— Баржу не віднесе?
— Ні. Лонтано відоме підводними течіями: доведеться кинути якір. Не подобається мені це, татусю. Ой як не подобається…
— Годі скиглити. Ти ж маєш дещо доправити, хіба ні?
Сальво неохоче погодився. Ерван непохитно стояв на своєму. Його батько ні миті не вагався б: ризикнути життям кількох людей, чи довести до кінця розслідування, успішно завершити операцію. Та сама безжальність і в його крові.
Зчинився галас. Пасажири, які ховалися від пострілів під брезентом, побігли на край палуби. Вони кричали й показували на щось пальцями, прикладаючи долоні до очей, щось роздивляючись. Ерван приєднався до них і втупився в берег, у те, що викликало таке збурення. Нічого особливого. Узбережжя мало вигляд безкрайої зеленої стрічки з чорними смужками.
І раптом він побачив.
Над очеретом здіймалися кілки. На них були насаджені голови. Скривавлені шиї завершувалися страхітливими китицями — ніби гофрованими комірами часів Генріха IV. Посеред кожного кілка були прибиті геніталії. Тіла ворогів, спрощені до елементарного зображення…
— Тутсі, — промимрив Сальво тремтячим голосом. — Ми заходимо на їхню територію.
Запізно було відмовлятися від підлого плану з причалюванням. Ерван підняв погляд на іржаву бляшанку — капітанську рубку. За склом виднілася «личина горгулії». Очі виблискували від задоволення. Зараз капітан, певно, як ніколи тішився тим, що відмовився від зупинки — адже не знав, що на нього чекає. Мабуть, він здогадається, що все влаштував білий, але буде пізно цим перейматися. Перш за все капітан муситиме заглушити двигуни, впоратися з течією, відремонтувати штовхач.
Ерван, як і всі, повернувся на своє місце. За кілька хвилин Африка з її розжареною піччю знову запанувала над усім. Сіре пекельне небо. Обм’яклі монотонні береги. Ніби й не було тих кілків, ніби пасажири пережили колективну галюцинацію. Невдовзі все здолав гіпнотичний вплив річки. Хто заснув під своїм брезентом, хто поринув у похмуре збайдужіння. Монотонна мандрівка та неймовірна спека заглушили навіть думку про те, що цій юрбі загрожує небезпека, що тутсі зовсім поряд і, можливо, вже взяли їх на приціл.
Ерван прокинувся ніби від якогось передчуття й помітив ознаки наближення до залишеного людьми міста. Каркаси літаків, затоплені в болоті. Кістяки вілл, укриті ліанами й засохлим багном. Узбережжя, всіяне здохлою рибою, подертими сітками. Він ладен був побитися об заклад, що рибалки з сім’ями втекли за кілька годин до їхнього прибуття.
Сальво й досі ще спав.
— Прибуваємо! — закричав Ерван йому на вухо, й поторсав за плече.
— І що? — чорний розплющив одне око.