— А те, що жоден механізм не вийшов з ладу.
— Ти не відчуваєш запаху?
Упродовж двох днів вони жили в задушливих випарах дизельного палива: Ерван не вловив би й запаху напіврозкладеного трупа під самісіньким носом. Але Сальво мав рацію: чад від пального вже перебив сморід горілого. Розпечені до білого мотори, певне, от-от мали вибухнути. Він вийшов з-під накриття й поглядом пошукав капітана: нема. Мабуть, уже в машинному відділенні, намагається разом із механіком визначити проблему.
Цієї миті двигун загудів, увесь обоз сповільнив хід — саботаж вдався.
Люд заворушився — ніхто не знав, чи врешті-решт баржі зупиняться, але всі трималися насторожено. Капітан з напруженим виразом повернувся до штурвалу. На цьому розгніваному, пошрамованому обличчі Ерван прочитав дві думки: по-перше, доведеться кинути якір у Лонтано, по-друге, пізніше слід розібратися із мзунґу.
Понтон на болоті. Усе те саме: напіввода, напівтінь, гниле дерево й поїдені палі, сім’ї в очікуванні своїх, піроґи, з яких торгують всякою всячиною. Жодного зв’язку між цими побутовими сценами й навислою загрозою.
— Ти знаєш, де диспансер? — запитав Ерван, застібаючи наплічник.
Сальво ще міцніше, ніж досі, притискав до грудей свою валізку.
— Ти, здається, не врубаєшся, шефе. Лонтано — це купа руїн. Диспансер у лісі. Тобто нам треба перетнути місто, вести перемовини з тутсі, потім…
— У нас є твоя валізка, чи не так?
— Ніколи не знаєш напевно. Доводиться лише сподіватися, що там вистачить, що вони не налигалися бозна-чого, що духи з нами…
15:10. Вони просоталися крізь натовп тих, хто сходив на берег, поки інші вже намагалися видертись на борт. Цілими купами розвантажували харчі, діжки, ящики, мішки. Ніхто, здавалося, не боявся, що його візьмуть на приціл. На цьому етапі вже неможливо сховатися. Їхню долю вирішать тутсі. Африканська рулетка: майже повний набійник.
Нарешті вони зістрибнули на берег. Усе купалося в казковому зеленому світлі. Стовбури, земля, дошки понтона, — все ніби налилося смарагдовими, самоцвітними, люмінесцентними рослинними соками.
Перед Лонтано, мертвим містом, розташовувалося інше, цілком живе: містечко на палях, збудоване з шин, шматків дощок, пластикових накриттів, населене людьми-амфібіями. Серед них були кілька солдатів у гумових чоботях: митниця. Уникнути огляду неможливо, проте Сальво виплутався з мінімальними збитками й сховав свою палицю: вони вступали у всесвіт «калашів».
Ерван рефлекторно озирнувся на «Вентімілью». Неможливо точно передбачити тривалість ремонту, але щойно можна буде відплисти, капітан дасть газу й ні на кого не чекатиме. Якщо білий не повернеться — байдуже. Так навіть ліпше.
Вони скинули взуття, закотили штани й разом з іншими поринули у звивини болотистих стежок. Сміття дряпало литки, хлюпотіла вода, тепла мов сеча. Крокували так десь чверть години, а їхні супутники зникали один за одним, неначе привиди, прослизали крізь стіну очерету й листя. Нікого не цікавили руїни містечка попереду, окуповані кровожерливим військом.
На височині з’явилися солдати з рушницями через плече та біноклями біля очей. Сальво заметушився, почав кричати й показувати свою валізу. Ерван ішов за ним. Зринув абсурдний спогад: Лоїк у своїх буддистських мареннях часто повторював, що ми, можливо, є лише чиїмось сном.
Цієї миті Ерван здавався собі істотою з нічного жахіття.
Їм дозволили пройти й не взяли жодного долара. 3-під зела виглядали рештки будівель. Плющ душив стіни, дахи-тераси обвалилися, усе вкривало листя. Різьблені ширми нарізували сонячне світло квадратами й ромбами, залишки дахів ще зберігали збляклі від дощів кольори: блідо-рожевий, зеленавий відтінок морської хвилі, небесно-блакитний…
Ерван думав, що вони віддаляються від річки, та знову опинився на березі: затиснута між деревами й очеретами стежка виявилася набережною. Джунглі з шурхотінням нависали над ними, ніби в гігантському вольєрі.
— Сюди, шефе.
Сальво вже не говорив на повний голос. Від голосу, як і від хоробрості залишилася тоненька цівочка. Дивно, але цією no man’s land вони просувалися самі. Інколи перед ними виростали примарні вілли: колишні оселі Білих Будівельників. Від них зосталися самі підточені стіни: жалюзі, труби, меблі, рами — все, що можна було вкрасти, зникло. Поцупили навіть кондиціонери — на фасадах досі виднілися їх сліди, ніби вицвілі однотонні картини.
— Остання хвиля пограбувань прокотилася в дев’яностих, — пошепки пояснив Сальво, — коли Мобуту перестав платити своїм солдатам. Вони забрали все…