— Ти поранений? — запитала жінка, яка стояла на порозі.
Вона була така низенька й худенька, так вороже налаштована, що нагадала Ерванові ляльку, змотану з колючого дроту. Сукня й шкіра, власне, були саме такого кольору. Замість відповіді він сплюнув — горло забило мокротинням з чорнотою.
— Мені треба ввійти, — він відштовхнув жінку з проходу. Ерван дістався сюди, перебігаючи від лісочка до лісочка, оминаючи вирви від бомб, дослухаючись до посвисту куль. Натрапляв на інші руїни, інші галявини, зісковзував у вибоїни, котився на дно, знову підводився, а тоді, нарешті, побачив на краю міста голу бетонну будівлю з намальованим хрестом.
Жінка замкнула за ним двері. Він зігнувся навпіл, вперся руками в коліна. Легені горіли, у голові бахкало. Уздовж правої ноги пульсував біль, із губи текла кров, ліва рука, здавалося, не слухалась, але нічого серйозного — він не сумнівався. Нарешті підняв голову й почекав ще кілька секунд, поки очі звикли до темряви.
У кімнаті стояли з десяток порожніх ліжок. На підлозі сиділи троє чи четверо муринів у білих халатах. Будь-які відчуття, будь-які думки тут глушила задуха. Вона все тут опанувала, підкорила могутньою силою. Захиститися можна було тільки… розчинившись у ній.
— Ти поранений? — повторила жінка.
Вигляд сестри Гільдеґард відповідав її фаху. Тендітна, але міцна постава, крихітне личко, посмуговане зморшками, ніби Африка без кінця сікла його. Певно, жінці перейшло за вісімдесят. «Остання з Могікан», — сказав отець Альберт. Попри все Ерван почувався тріумфатором. Він зміг. Він дійшов до кінця свого розслідування.
— Усе гаразд, — нарешті буркнув він. — Ви справді сестра Гільдеґард?
— Хто ж іще? — розпачливо вигукнула вона. — А ти? Хто ти такий?
— Мене звати Ерваном Морваном. Я працюю фліком у Парижі… Я син Ґреґуара Морвана.
— Це жарт?
— Я схожий на жартуна?
— Щиро кажучи, так, — жінка оглянула його. — До того ж, кепського.
Знадвору чулися то вибухи, то уривчасте тріскотіння.
— Дай огляну тебе.
— Усе гаразд, кажу я вам!
Сестра Гільдеґард зупинилася. Здавалася розлюченою: вона пропонувала допомогу, він її відкинув, тож другого шансу не буде. Жінка відійшла до столика на коліщатках, де були розкладені вкриті іржею хірургічні інструменти.
Ерван хотів був наблизитися, але вона зупинила його поглядом:
— Зніми черевики.
— Що?
— Зніми свої засрані черевики!
Він послухався — слабенький асептичний захід у залі, що нагадувала велосипедний гараж. Він скористався нагодою: скинув із себе автомат і наплічник.
— Як ти сюди дістався?
— Баржами.
— Що там надворі?
— ЗСДРК почали стріляти.
— Ходили такі чутки, — сказала вона мовби сама до себе, — але я не була впевнена… Конголезці придбали нову зброю.
Через германський акцент сестри Гільдеґард кожен склад, вимовлений нею, ніби марширував, та ще й у важких чоботях. Скидалося на те, що пані походила з Нідерландів.
— Ви помиляєтеся: техніку отримали тутсі.
Жінка щиро розсміялася. У неї були ідеальні зуби, що контрастували з сірою маскою обличчя. Ерван подумав, що такі чудові зуби — результат німецької гігієни. Ранкові купання в річці, зарядка в лісі.
— Контрабандисти постачають товар обом арміям. Один рейс, подвійний зиск. За будь-яких обставин вони з виграшем.
Тепер він розумів, чому зустрічна атака була така потужна.
— Хто продає?
— Неможливо дізнатися. Тут диму без вогню не буває. Ти зустрів тутсі?
Ерван кивнув, досі відсапуючись. Жінка взяла пляшку вайт-спіриту, сполоснула інструменти.
— Вони залишили тебе живого?
— Мене врятував обстріл.
— Повертайся на свої баржі. Дух Мертвих не дасть тобі спокою.
— Забудьте про нього. Ніколи ще це ім’я не пасувало йому більше.
Сестра чиркнула сірником і кинула його на інструменти, які миттю зайнялися. Вогники асоціювалися з аутодафе.
— Чого ти хочеш? Ти страшенно невчасно.
— Я приїхав поставити вам кілька запитань.
— Про що?
— Про Людину-цвяха, вбивцю сімдесятих років.
Жінка схопила ще кілька скальпелів і голіруч поклала їх у помаранчево-синій вогонь, ніби зовсім не відчувала опіків. Вона мовчала, тож Ерван заговорив знову:
— Я здолав сім тисяч кілометрів заради ваших відповідей і не маю часу на пояснення своїх мотивів.
Сестра відчинила старий автоклав і кинула туди інструменти, що потріскували, мов банани гриль. Ніби справді не відчувала болю.