Навесні 44-го Гергоффера відрядили на російський фронт — більше про нього ніхто не чув. За кілька місяців Жаклін дорого заплатила за свій гріх, але не померла. Вона доповзла до фермерського будинку, успадкованого від батьків. Історія замовчує, як вона вилікувалась і прогодувалася, але щойно звелася на ноги, щільно забила двері й вікна своєї оселі та замкнулася в ній.
Час ішов. Змучені докорами сумління, мешканці Шампено щотижня приносили їй харчі, одяг, цигарки, дрова, передавали все це крізь кватирку. Її Жаклін погоджувалася відчиняти, щоб отримувати все необхідне для життя. Ніхто її не бачив. Ніхто з нею не розмовляв. Вона — таємниця цього села. Предмет сорому та каяття. Годуючи її, селяни намагалися спокутувати свою провину.
До її присутності звикли. Про неї говорили як про жебрачку, вигнанку, потвору. Її будинок стояв у місцині, майже зусібіч оточеній лісом, і всі обминали його — 1947-го навіть проклали інший шлях, аби ще більше віддалитися від неї. Інколи на посиденьках біля каміна про неї розповідали моторошні історії. Подейкували, що вона з'їхала з глузду, що досі голить собі голову, шрамує себе ножиком, подібним до серпа, який подарував її фріц. Казали, що інколи можна почути, як вона марить у своєму лігвищі, співає німецькою, сміється, плаче, виє.
А найчастіше розповідали про її дитину.
Ця чутка зринула ще 45-го: завагітнівши від свого німця, Жаклін вочевидь народила сама у своєму свининці — від будинку ширився запаморочливий сморід. Дехто згадував крик немовляти, інші розповідали, що бачили силует: щось маленьке хутко оббігало будівлю на світанку. Стверджували також, ніби жінка просила хлопчачого одягу.
Із роками проблема пані Морван поглиблюється. На кожному засіданні ради регіону на порядку денному стоїть питання Жакі — всі й далі називають жінку так, як у ті часи, коли п'яти їй лизали за свіже масло: чи варто вдертися до її бараку? Чи слід повідомити соціальним службам? Долучити сили підтримання правопорядку?
Нарешті муніципалітет вирішив діяти… 1952 року жандарми вибили двері та знайшли силу-силенну сміття. Увесь будинок забитий відходами. В одній кімнаті біля матері, померлої вже кілька тижнів тому, сидить німий, напівроздягнений хлопчик. Тіло Жаклін розпухле, зеленаве, пошрамоване свастиками. Дитина худа мов скелет, укрита струпами й рубцями. Цього разу Шампено не вдається приховати скандал. Регіональні ЗМІ лютують. Фотографують. Друкують статті.
Це, мабуть, була найтяжча для Ервана частина підшивки: пожовклі вирізки з преси, обкладинка газети новин «Хто? Детектив». Цілу ніч він повертався до цих знімків: тіло матері, хлопчик, загорнутий у ковдру, бридка халупа. При світлі ліхтарика змушуючи себе вдивлятися в ті знімки, він намагався переконати себе, що напіврозкладений труп належав його бабусі, що диким дитинчам, яке блискало з-під ковдри божевільним поглядом, був Ґреґуар Морван, Падре.
Шпик чи шпики де Пернеке запопали звіти соціальних служб, психіатричні висновки. Таким чином можна було відтворити перші роки життя того, кого ще не звали Ґреґуаром — сам він знав себе лише під іменем, яке дала мати, «Kleiner Bastard», німецькою «маленький виродок», «маленький байстрюк».
Під час зустрічей із лікарями психічно травмований малий з натугою висловлювався французько-німецьким суржиком. Він по краплині вичавлює з себе подробиці: мати, яка блукала будинком у своєму вічному страшенно брудному халаті, її поголена голова (вона й далі голилася, а пізніше почала змушувати малого голити її), свастика на лобі, вкрита шкоринкою засохлого гною, їхнє тваринне життя серед екскрементів.
Жаклін жила в іншому світі — марення про помсту селянам, божевільне кохання до її фріца, огида до дитини, яку вона мучила, але яку часом ототожнювала зі своїм коханцем. Між рядків проглядало сексуальне насильство. Деякі пасажі з протоколів виявилися нестерпними: як вона припікала його цигаркою, різала, ганяла крижаним будинком, серед сміття, намагаючись «дещо з ним зробити».
Дитину віддали під опіку держави. У документах не вказано, чому його назвали Ґреґуаром. Після кількох місяців у дитячому психіатричному інституті його помістили до сиротинця неподалік Суассона, потім до інтернату в Бове, а далі хлопця всиновила сім’я з паризького передмістя. У досьє були згадки про ці роки інтеграції: Ґреґуар соціалізувався, але так і не наздогнав однолітків у навчанні.
Ерван міг уявити, що могло діятися в мозку хлопчини, який витримав таке: травми, психічний розлад, фрустрація — і все це неодмінно виливалося в божевільну жорстокість. Власне, записи з навчальних закладів вказували на різні негаразди — лайку, крадіжки, бійки.