Семен радий був, що все скінчилось до ладу. За два тижні він одружився з Домною, кинув службу в економії і, оселившись в батьковій хаті вкупі з Наумихою, не раз з вдячністю згадував Романа, що не тільки допоміг купити ґрунт, але й на весілля позичив тридцять карбованців.
В хаті тепло: від печі йде дух, розходиться по всіх закутках. Каганець, потріскуючи, мляво блимає на припічку, нерівно осяває хату. Гарно та мило в такому напівсвітлі, примостившись ближче до печі, вести любу розмову довгим зимовим вечором. Згадки самі зринають в пам’яті, слова самі іллються. Отож і Наумиха з невісткою, сидячи за кужелем, звірялися одна одній з свого колишнього… Чорний кіт солодко спав на припічку біля каганця: йому було байдуже, що холодна зима зазирала крізь вікна білим морозом. Тиша та спокій гостювали в хаті.
І чому той спокій, тиша тая не увіллються в серце Семенове? Чому те серце не хоче вдовольнитись своїм близьким щастям, чого воно скоріше б’ється від одної мрії про щастя других, чужих людей, щастя, що, може, й не доведеться Семенові побачити його?.. А хіба він знає, чого се так?!
На якийсь час після того, як він одружився з Домною, «дурні думки», що ще змалечку мучили його, почезли. Заколисаний родинним щастям з любою дружиною, Семен забув на свої колишні турботи. Та от тепер, Бог зна звідки, знов з’явились ті думки, обсіли його, намагались відповіді.
«Мені ще добре, – думав Семен, сидячи на лаві в кутку, – мені ще добре: маю хату, маю поле, та й небагато на нас двоє треба… А скільки ж то, Боже мій, бачив я таких, що в них іно скибочка того поля, а сім’я велика… А що мені до того?.. Що мені чужа біда?.. Як-то що? То йно тому котові, що лежить на припічку, до всього байдуже… А я людина… І дивні ті люди: бідує, горює, гине з голоду, а нічого не радить собі, не запобігає лихові… А що ж робити? Як робити?.. Та хіба ж я знаю? Е, коби-то я знав, я б, здається, на видиму смерть пішов, я б, здається, видер, вигриз би ту землю, бо без землі лихо людям на землі, сумно жити-скніти, сумно бідувати без надії на краще!.. А мені що? Аби мені добре, а там – про мене!.. Це знов обсіли мене дурні думки… І що мені робити з ними, навіщо вони мені?..»
Семен узяв шапку і вийшов надвір, бажаючи розвіяти свої думи десь поза цею душною хатою.
Пожадливо, повними грудьми втягаючи в себе морозне повітря, подавсь Семен дорогою ген за село. Твердий сніг рипить під ногами в Семена, легко дихати йому на цьому холодному роздоллі. Ось поминув він останню хату, ось розкинулось, аж до самого небосхилу розляглося засипане снігом поле і спить під поблискуючою тисячами іскорок одежею, чекаючи, поки не збудить його весна… Широке, розлоге поле, та не людське воно, а панське. Люди не мають ланів, у них усе різи. Нащо одному такого поля? Хіба для розкошів, бо цього поля стало б на сто чоловіка… Оден розкошує, другий сльози ковтає… Де ж та правда в світі Божому?.. Течія думок Семенових знов попливла в той бік, куди звичайно зверталась, скоро він починав думати про поле. «Чи я божевільний? – спинивсь урешті Семен. – Тьфу, відкаснись, сатано! На що не гляну, про що не помислю – усе зведу на одно… Коли б уже та весна швидше приходила, може б, за працею не лізла в голову всяка нісенітниця!» – казав Семен, повертаючись додому.
Весна не забарилась. Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле. Подавсь і Семен з плугом на ниву. Побіч з ним, на своїй різі, орав Роман. Семенові було гарно. Чорна рілля рівно клалась скиба за скибою з-під нового плуга, молоді волики тягли щиро, не лінуючись. Семен обчищав істиком леміш та, щиро налягаючи, йшов за плугом. Він упивався весняним повітрям і тими пахощами чорної вогкої землі, що були йому найкращими над усі пахощі. Він любив землю, як пташка повітря, риба – воду. Та й що варт селянин без землі? Усе одно, що пташка без повітря, риба без води. А землі з кожним роком усе меншає та меншає. Не те, щоб менше ставало її на світі, а ділять її межи собою мало не на грядки, бо на світі дедалі стає людніше… І що воно буде, як люди отак пошматують землю, з чого вони хліб їстимуть тоді? Погана справа. Треба землі і то конче треба. Де ж її узяти?.. А ці розлоги, що розкинулись ген-ген горами та долинами, скільки оком захопиш!.. Адже то панське!.. Хіба що? Хіба та земля, де орю я, Роман, усі люди, не була колись панською? Була панська, а тепер людська. Знайшовся такий, що дав волю, дав і землю… Та як же так? Прийти – віддай землю, що маєш, бо мені мало!
Так не можна, не по правді. А це по правді, що оден має такого землі, що й за день не об’їдеш, а другий – на яму лиш на кладовищі?.. Дурно не треба, можна на виплат, як і ту землю, що тепер маємо… Хай панам гроші, а нам земля. Земля для того, хто коло неї ходить… І це можна зробити!.. Можна!..