– Кажете: «нема пасовиська», і не будете його мати!
Дехто звертається до його. Ну, звісно, з пальця його не виколупаєш!
– І поля не матимете!..
– Оце вигадав! Хіба його хто відбирав? І так того поля мало…
– Мало! А тоді буде більше, як поділите межи діти на грядочки? Тоді ж що буде?.. А гроші тягни з себе, мов жили: подать дай, мирське дай, сюди дай, туди дай, а поля в іншого скибка, а в іншого й нічого, випасу нема, ліс дорогий!.. Тоді хоч лягай та вмирай і «пробі» не кричи!
– Це таки правда!.. Це таки так!.. – зашуміла громада, мов злива. – Ой, потерпає шкура, як подумаєш собі, до чого воно йдеться… Вже й тепер сутужно, вже й нині трудно, як з каміння…
– Ґрунт можна роздобути!.. Були ми панські – тепер вільні… Дали нам волю, дали й землю… Мало тепер землі – дадуть ще! – говорив Семен, запаляючись.
– Ой, коби-то дав Господь милосердний, коби-то дав!.. А таки чутно між людьми, що будуть відбирати панські ґрунти та давати людям… Коби-то!
– Еге, «коби-то»! Казати «коби-то» не трудно… Тут треба щось робити, а не теревені-вені правити… Тут треба подати «прошеніє», та до самого царя! Так і так, написати, обідно нам, кривда, пропадаємо, землі нам треба й дітям нашим!.. Та щоб до того «прошенія» всі поприкладали руку, геть усі, ціла громада, бо громада – великий чоловік, сила… Або ще краще: вибрати з громади чоловіка або двох, хай йдуть аж у столицю, до самого царя, хай розкажуть йому всю нашу біду, всі наші потреби…
Люди, потовпились до Семена, оточили його. Зробилось сум’яття. Одні кричали, поривались щось говорити, другі зацитькували: цитьте, цитьте, най каже!..
– Я сам, – провадив далі Семен, а очі й лиця палали йому, – я сам піду, аби ваша згода! Я нічого не боюсь!.. Я піду, куди треба, я впаду навколішки, я виблагаю і принесу вам землю!..
Громада загуділа, як рій! Кожний мав щось казати, щось вигукувати.
Роман стояв оддалік і мінився на обличчі. Він якось чудно осміхнувсь під вусом, слухаючи палку бесіду Семенову. Але, почувши про мандрівку в столицю від громади, Роман раптом стрепенувся, очунявся. Перед його очима промайнули гроші, навіть зашелестіли під пучками.
«А він не такий дурний, як я гадав собі, – подумав він. – То землю купив, а тепер, бач, хоче мандрувати на громадські гроші! Знаємо ми ті мандри з чужими грішми!.. Їй-богу, Семен розумніший, ніж я мислив!.. Але нічого з сього не буде. Куди такому мудьові та до такого діла! Вже як йти в столицю, то кому ж, як не сільському писареві, людині, що і грамоту знає, і обдурити кожного потрапить!.. Чекай-но, братику, не туди тобі ніс стирчить…»
Роман протовпився межи громаду.
– Чекайте, люди добрі! – гукнув він. – Це діло непевне! Ходили за ним трохи більші голови, ніж Семенова, та й то повернули ні з чим!.. Таж би там, у столиці, побачивши таке диво, зараз би нагнали ік лихій матері: «Ачу, невмиване, на село до ціпа!..» Нема кого вибрати, та ціпов’яза!..
– А що ж, тебе післати? – крикнув хтось з юрми.
– Хіба я кажу, що мене?.. Хіба нема кого вибрати?.. О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, я б там знав, що, куди і до чого!.. А то – ціпов’яз!.. Ха-ха-ха!..
Семен хотів щось казати, але громада так заметушилась, що ніхто нічого не чув, ніхто нікого не слухав. До молодших пристали діди й зашамкали.
Воно добре було б так зробити, як радить Семен, та це справа не така, як з горіхом: розкусив та й вилущив зернятко… Тут ще треба поміркувати, розумом розкинути… Чи буде що з неї, з тої справи, чи ні, а гроші дай… Гроші дай! Еге! Так-то тепер легко за гроші: вийняв та й на!..
Громада погомоніла, погомоніла та й розійшлась.
Семен, лихий та сердитий, швидко поспішав з майдану. Злість поняла його.
«Турма… отара, – думав він, – а не громада. Сеє-теє, теє-сеє, а як дійде до діла, то й розточуться, розповзуться, як тая купа черваків на сонці… Тьху!.. Та дарма! Я сам зроблю діло, сам! Не треба мені нікого!.. Обійдеться!..»
На жидівському заїзді, в маленькій кімнатці, осяяні блимаючим світлом шабасівки, близько сидять оден коло одного Семен і жид-адвокат. Витрішкуватий лисий жид, підсунувши на чоло здорові окуляри і заткнувши перо за вухо, любенько нахилився до Семена і поспитав:
– То вам «прошеніє» написати в суд, пане хазяїн? Можна… Певно, побились з ким у корчмі?.. Ну, чому не побитися: на те дав Бог свято й горілку…
– Та ні!..
– А може, до мирового: певно, судитесь з ким за землю…
– Та ні!.. Напиши мені, Мордку, до самого царя…
Мордко з жахом відкинувся назад, підсунув окуляри аж на лисину і вирячив витрішкуваті баньки на Семена.
– Чи ви не п’яні часом, пане хазяїн, бодай ви здорові були? – поспитав він з непевністю в голосі.