– Добре, мамо, піду…
– Він-бо, той Роман, не такий вже й поганий, як я гадала… – казала наче до себе Наумиха, та Семен її не слухав; він міркував, що почати…
А на сході вже порожевіло. Подихнув пустотливий вітерець, той віщун світання, побудив пташки, дерева, збудив і нічну тишу від солодкої дрімоти та виповнив її передранішніми голосами.
Почули й коні Семенові, що має на світ благословитись, й заіржали, голодні, в повітці.
Семен стрепенувся: те іржання нагадало йому, що він збирався вчора в дорогу. «А я й забув! – осміхнувся прикро Семен. – Невже оце мені й не їхати?.. Як? Щоб я випустив з рук таку оказію?.. Ніколи! Поїду, сьогодні-таки поїду, та й годі!..»
Ця думка підбадьорила Семена, і він навіть заснув на хвилинку, примостившись на траві під деревом.
Вранці пішов Семен до Романа. Роман позичив грошей на хату, ще й обіцяв дати хуру до лісу під матеріал. Семен заспокоївся трохи. Він зважився конче їхати нині до Межибожа, щоб не опізнитися. Сказавши жінці й матері, що він поїде по лісах оглядати, де кращий матеріал, та забариться, мабуть, зо два дні, Семен подався в свою мандрівку з налагодженим заздалегідь «прошенієм».
З заспокоєним серцем, повним надії на щасне скінчення справи своєї, повертав Семен з Межибожа додому. Правда, не все так склалося, як жадалося… З царської родини нікого не було в лагерях, і Семен подав своє прошеніє найстаршому генералові, що весь так і сяв від хрестів та золота… Генерал, спасибі йому, людяний такий, ні кришечки не сердитий, узяв прошеніє, віддав сховати… Уже ж він, певно, вірний царський слуга, уже б він не повинен змикитити…
Жваво, з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хату. Він звіз матеріал, полагодив обсмалені стіни, звів дах. Баби мастили стіни, Семен пошив покрівлю – робота кипіла, горіла в руках. Не оглянулись, як стала хата ще вища та рівніша за стару. Обрятовані від огню сніпки вимолотили, зібрали трохи зерна, присмаленого, правда, але, змішавши з позиченим в гамазеї, можна було їсти. Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила ще – тож була надія на приварок. Е, якось воно буде… Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця, баби візьмуть у пана на буряки на відробіток, теличку можна продати… Тра якось ворожити… Що ж, живий чоловік живе й гадає…
За клопотами, за працею Семен й забув про своє «прошеніє». Але так коло чесного хреста прибіг соцький кликати Семена до станового. У Семена так і тьохнуло серце.
«Це, мабуть, відповідь із столиці прийшла», – подумав він, поспішаючи до станового. Йому було і радісно, і боязко заразом, тривога здіймалась у серці, усякі здогадки снувались по голові. Семен мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.
– Ти подавав «прошеніє» на царське ймення? – поспитав він у Семена.
– Я.
Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.
– А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?
– Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
– І мені не скажеш?
– Ні!
– А як я тобі звелю?
– І тоді не скажу…
Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п’ят, наче не сподівався такої упертості.
– Тут прийшла відповідь на твоє «прошеніє», – сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.
Семенові затамувало дух у грудях. В голові роєм заметушились різнородні думки, випереджаючи зміст відповіді, очі неспокійно стежили за рухом пальців станового, що шелестіли паперами… В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю… Страх обгорнув Семена. Семен чув, що не витримає довго натуги, в якій були його нерви…
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув на Семена.
– Прийшла відповідь… – обізвався, врешті, становий. – Велено мені об’явити тобі, що «прошеніє» твоє «оставлено без послєдствія».
– Як се… «без послєдствія»? – не зрозумів Семен.
– А так… признали, значить, що воно не слушне, не варте уваги, і казали мені оповістити тебе про це…
– Так і стоїть у тому папері?
– Так і стоїть, – усміхнувся становий. – Ну, чого ще чекаєш? Дізнався та й йди собі з Богом! – додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового широко розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
– Соцький! – гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
– Ти знаєш сього чоловіка?
– Знаю, ваше благородіє… Адже це Семен Ворон, з нашого-таки села…