Враз він зупинивсь, скривив жалібно обличчя і простяг руку до якогось пана, що проходив улицею.
– Дайте копійку!.. мати слабі… хліба немає…
Пан глянув на бідний видочок хлопчиків, на його одежу пошматовану й сягнув у кишеню.
Дмитрик побіг далі, затискаючи в руці мідяну монету. Се Гаврилко його так навчив. О, той Гаврилко розумний і сильний, страх який сильний!.. Але де ж він, той Гаврилко?
– Дмитрику, а сюди!..
Дмитрик впізнав знайомий голос і став.
– Ну, що? – привітався Гаврилко, підходячи до Дмитрика.
– А диви, що маю! – похвалився той десяткою, що випрохав у пана.
– Мало! – рішив Гаврилко. – Що за неї купиш? Проси ще, та не лінуйсь, кривись, добре, як середа на п’ятницю, та приказуй жалібно: «Дайте, милостивий пане, дайте… мати вмирають… я їсти хочу!..» І не відчепись, за поли хапай, аж поки дасть.
Дмитрик осміхнувсь.
– Хіба я не знаю? Ти ж мене вчив… А ти чом не просиш? – поспитав він у товариша.
– Оце вигадав! Сказано: мале – дурне! Мені ніхто не дасть, бо я вже великий, мені вже десять літ, та й свита на мені ціла, не така, як твоя юпка… Гав не лови! – раптом штурхнув Гаврилко під бік Дмитрика.
Дмитрик зрозумів і побіг за якимсь паном, простягаючи руку.
– Дайте, пане, милостивий… хоч копійку дайте… мати вмирають… два дні без хліба сидимо.
– Проси ще! – казав Гаврилко, одбираючи випрохані гроші. – Біжи он за тією панею, що на голові пір’ячко теліпається.
Дмитрик побіг і ще щось приніс.
– А де ж Марійка? – поспитав він.
– А там на вулиці з жиденятами бавиться… Марійко! Агов!
За хвилину надбігла Марійка, так замотана здоровою хусткою, що самий гострий червоний носик визирав на світ Божий, мов рознюхуючи, чи нема де чого цікавого.
– Знаєте що? – зібрав раду Гаврилко. – Маємо трохи грошей… А я нині вранці такі бачив медівники в пекарні… ну, такі, що ніколи не бачив… Оце тобі коржик, а на коржикові наче сметана солодка-солодка… зверху помащено червоним та притрушено маком… – Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини. – А на самому вершечку, маєте собі… вишня! Мов тільки її з дерева зірвав.
– Еге?! – скрикнули враз Марійка з Дмитриком.
– Їй-богу!.. ходім купимо!
– Ходімо!
– А на шостака візьмемо цигарок, – додав Гаврилко.
– І сірників!
І діти, мов зграя горобців, знялись з місця і покопотіли вулицею.
– Стережись! – гукнуло щось іззаду і баскими кіньми проскочило повз дітей.
– Лови!.. лови його! – скрикнув Гаврилко, і всі троє щосили побігли навздогінці за саньми.
Дмитрик з Гаврилком вчепилися ззаду за сани і причаїлись. Але, озирнувшись за Марійкою, вони так і зареготались наголос. Аде ж: Марійка, наздоганяючи сани, посковзнулась і шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стікає з мокрої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці розгорнула, заваляні в болоті. На лихо, почув той регіт візник і шмагнув назад себе батогом. Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопці підбігли до Марійки.
– Маріє, звідкіль вітер віє? – зачепив її Гаврилко, смикнувши за кінець хустки.
– Маріє, звідкіль вітер віє? – смикнув з другого боку Дмитрик.
– Не зай-май, бо їй-бо мамі скажу! – запхикала Марійка, сякаючи червоного носа.
Хлопці попустували трохи, а далі з заспокоєною Марійкою майнули на базар.
Гаврилко накупив медівників, цигарок і сірників. Всі троє примостились десь під барканом і поділились ласощами. Гаврилкові, звичайно, припало найбільш. Поласувавши, він добув з кишені цигарок і дав одну Дмитрикові.
– Дай і мені! – обізвалась Марійка.
– На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їдкого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.
Марійка закашлялась.
– Тю на них! Таке гірке та недобре курять, – сказала вона, кидаючи цигарку.
– Ет, баба! – з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило від цигарки.
– А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! – загадав Гаврилко.
Всі знялись і подались поміж жидівські вулиці.
Жидка не знайшли, а так провештались на місті до вечора.
– Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! – наказував Гаврилко.
– А як мамка не пустять?
– То втечи!
Дмитрик біг через лід, пошкрябуючи здоровими чобітьми, і з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухняність.
А мамка нічого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши врешті Дмитрика, Ярина обізвалась:
– І де ти бродиш, заволоко? Візьми отам кашу в печі та повечеряй!