Перше, що почув Рустем, скінчивши листа, був гнів. Шалений, непереможний і дикий.
Так ось яке те кохання?
Так ось що виросло з зерна, що він посіяв у чисту душу!
А значить, пута темноти сильніші від світла?.. Бур’яни швидше ростуть, аніж колос?
Кров бухала в голову, і гнів розривав йому серце.
Вона!.. Вона теж хоче, щоб він у поросі скрухи схилив своє чоло під ноги! Щоб зрадив усе найдорожче, що виносив у серці? Все найясніше – волю, надії і міць перемоги?
Й за те він дістане добру хазяйку і покірливу жінку?
Так ось же!
Роздер сірий папірчик на дрібні шматочки і кинув додолу. Мов дер своє серце.
Впали шматочки на поміст, тихо, поволі, мов перший сніг.
Дивився.
– Що вона пише? Що написала?
Почав збирати шматочки, складати докупи. Руки тремтіли, гнів спливав жалем.
Складав базгранину, злучав кривульки, мов дикі колючки, що ранили серце.
Читав і плакав.
З жорстокого слова хтів видушити краплю надії, бив камінь об серце, щоб викресати іскру.
А може… А може, бур’ян не розрісся, може, ще можна виполоти хопту? Сам винен… Давно не бачив… ота пригода – дурна, непотрібна…
І сів писати. Благав зустрічі, хвилини, хоч слова…
Тут гинуло в нього не лиш кохання, а ґрунт під ногами… тут гасло світло, яке так трудно було добути…
Скінчив. Вийшов на вулицю.
Де б могла бути Айше?..
Блідий, непевним кроком блукав по вулицях, шукав. Стрічні хаджі відвертались від нього, немов жахались грішника. Закупив по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше. Де б вона могла бути?
Знайшов урешті під мостом, біля фонтана, коли сповняла кухоль водою. Впхав їй до рук солодкі пакунки, благав, щоб зараз бігла. Стежив, як нісся жовтий халатик поміж домами, бажав, щоб швидше щез із очей блискучий фез, на якому зірками грало вечірнє сонце. Стояв на місці, і серце билось у нього тривожно. Дітвора біля нього крутилась – червоні фези, квітчасті халати, аж в очах рябіло. Ганяли зграї собак, голодних, худих, сердитих. Білі мури рожевіли на сонці, летів по дорозі рожевий пил, і тихо дзюрчала вода фонтана. Спішили байдужі люди, торохтіли вози по каменистій дорозі, і тихо, як привиди, пливли попід стінами білі жінки. Життя точилось своєю чергою, і мов тікали від нього вгору стрункі мінарети, що підпирали блакитну баню, як мармурові колони.
Рустем чекав. Кожна хвилина здавалась за цілі роки. Та ось!.. Ну, врешті. Біжить Айше, як золота кулька, й червоні кіски женуться за нею, немов проміння. Засапана, очі горять. Прибігла і вткнула Рустемові у руки назад його лист…
Мір’єм не прийняла… не хоче.
Ага! Не прийняла? Ну, добре… ну, дуже добре. Рустем хоче сміятись. Значить, мури міцні ще… Ті, що він думав звалити… Стоять, рожевіють, немов не винні, немов сміються. Що ж, добре. Нехай сміються. Ще прийде день, що стануть із них лиш купи грузу. Коли не зможуть більше держати в тіні людські оселі, заступати світ сонця… А тепер – хай рожевіють… хай висисають кров серця… Холодні, бездушні, прокляті!..