Посередині височіла велетенська статуя Тлалока, бога дощу. Божество було складене з величезних коричнево-червоних брил прямокутної форми, мало двох змій на носі, що завивались навколо очей. Хвости химер спускалися до рота, переходячи у величезні ікла. Полум’я у смолоскипі колихалося на вітру, а рухомі тіні оживляли обличчя. Ідол був справді велетнем, Кетца навіть гадки не мав, що можна скласти таку статую. Здавалося, що обличчя бога було висічене з каменю — й усе-таки цей матеріал, міцний як скеля, був сумішшю плодів, котрі бог дарував людям, посилаючи дощі. То були подрібнені злаки та овочі, з’єднані людською кров’ю. Саме тому брили мали червонуватий відтінок. Тлалок — бог вимогливий: щоб дарувати дощі, він вимагав дитячої крові. Це засвідчували червоні плями на його обличчі. Біля його ніг стояли скрині, наповнені скелетиками тих, кого пожертвували йому, — деякі були розібрані на кісточки. У цьому приміщенні, пофарбованому у різноманітні відтінки синього кольору, й так було холодно, а від страху ставало ще холодніше. Кетца крокував далі, увійшов до тісного коридору і знов опинився у темряві.
Цей вузький коридор поєднував ізсередини два храми-близнюки: Тонакатепетль, що присвячувався Тлалоку, та храм Уїцилопочтлі, бога війни й жертвоприношень. Просуваючись і далі у пітьмі, Кетца повсякчас відчував на собі крижаний подих смерті. Врешті, він знову зауважив, як удалині замигтів вогник. Прискоривши крок, він дістався другої піраміди і, опинившись усередині, заплющив очі, злякавшись побаченого. Посередині гігантського святилища стояв Уїцилопочтлі, ще величніший за Тлалока. Постать його складали три брили, скріплені тією ж таки надміцною сумішшю. Нижня частина статуї впиралася в долівку пташиними лапами з пір’ям, зробленим з такого ж червонуватого матеріалу. Центральну частину складала голова — величезний жаский череп з роззявленою пащекою, жадібний до крові, оперезаний кільцем з п’яти змій. Над черепом-головою здіймалися чотири руки божества. Увінчувала постать зміїна голова з кровожерливими іклами й кігтями хижака. Ця композиція, попри те що мала чимало деталей, скидалася на єдине ціле — велетня, що складався з частин найрізноманітніших чудовиськ. Було дійсно страшно.
З пітьми пролунав наказ:
— Падай обличчям ниць перед своїм володарем, бо кров твоя належить йому.
20
Кревний борг
Кетца міг би присягнути, що цим звучним голосом промовляв до нього Уїцилопочтлі особисто. Не в змозі мислити — таким сильним був його страх! — Кетца зачаровано дивився в обличчя, а радше — на череп бога війни. Тремтливий вогонь у смолоскипі додавав віри, що величезний бовван може розмовляти. Поза тим, у цих високих стінах звук лунав звідусіль й одночасно — нізвідки. Кетці знадобилося чимало часу, щоб розгледіти біля підніжжя божества кам’яний трон, на якому сидів сам імператор. Юнакові випав рідкісний привілей двічі опинитися з ним віч-на-віч за такий обмежений час. Поряд з імператором, на нижчому помості, він побачив свого колишнього ката — верховного жерця Тапацоллі.
Спливло вже п’ятнадцять років; волосся, що спадало на плечі жерцю, геть побіліло, утім, рана, якої було заподіяно йому прилюдним приниженням, досі не загоїлась. Тапацоллі мав змиритися спершу з образливим втручанням Тепека, потім із вступом юнака у Кальмекак, школу під його керівництвом, але тепер, нарешті, прийшла година помсти.
— Спливло чимало часу, — промовив жрець, — але я наче зараз пригадую тебе ще хлопчиком, хворобливим сіромахою.
Монотонним, невиразним голосом жрець оповідав юнакові, як минулого разу Уїцилопочтлі прагнув отримати його серце. Однак, глянувши на дитину, бог переконався, що жертва не варта його величі.
— Саме так описав нам обставини шановний Тепек, який недарма став найшановнішим членом Ради мудреців, — нагадав Тапацоллі.
Похвала кревному ворогу мала на меті надати його словам безсторонності, жрець не повинен був виказувати жодного особистого інтересу. Імператор пильно слухав розповідь Тапацоллі; зате Кетца, що стояв навколішки на кам’яній долівці, вгадував наперед кожне слово, яке злітало з вуст жерця. Він розумів, до чого той веде.
— Тепек гостинно узяв тебе під свою стріху, вилікував тебе, вигодував, дав можливість вивчитись. Тепер же, Кетца, ти пашиш здоров’ям, тобою пишаються сини Теноча. Ти обернувся на зразок для наслідування, став одним з найкращих, нині ти вартий величі Уїцилопочтлі, — сказав Тапацоллі, показуючи на величезного ідола за своєю спиною.