Зійшовши з помосту, верховний жрець підійшов до однієї з численних скринь, у яких зберігали кістки тих, кого пожертвували Уїцилопочтлі, й вів далі, блукаючи поміж цього тліну:
— До освіти, яку ти мав в оселі Тепека, тепер додалася та, яку я дав тобі у своїй школі.
Міркуючи таким чином, верховний жрець намагався довести, що саме завдяки знанням, які юнак отримав у його школі Кальмекак, Кетца мав змогу втішити Теночтитлан своїми приголомшливими відкриттями — новим календарем, системою утримання води й налаштуванням мостів, що розводяться. Скидалося, що талант та інженерний хист сина ворога Тапацоллі — то, здебільшого, заслуга жерця. Удавши на обличчі покірність перед вищою волею та показуючи на вищирену пащу божества, жрець нарешті дійшов до суті справи:
— Сьогодні Уїцилопочтлі знову кличе тебе. Ти маєш пишатися, адже це — найвище призначення, яким тільки можна вшанувати смертного.
Жрець повідомив, що народ мешиків став величним через те, що був щедрим до свого божества. Можливо, вів він далі, останнім часом вони не були такими самовідданими, як у минулі епохи; певна річ, причина того, що перемога нині вислизнула з рук їхнього війська, полягала в тому, що вони припинили жертвувати найкращих синів. Кетца спромігся довести, що він є одним з найбільш гідних мешканців Теночтитлана. Поза тим, він як на свої літа ще й дуже мудрий і має серце воїна. Якщо вже юнак наважився наразити на небезпеку власну кров на полі битви, то він, безсумнівно, наважиться віддати її Уїцилопочтлі у Головному храмі.
Жрець, підійшовши до юнака й по-батьківському обійнявши за плечі, сказав так:
— Завтра на світанку ти віддаси своє серце.
21
Присуд
Кетца знав, що допоки Тапацоллі живий, він намагатиметься стягнути свій давній борг. Утім, у нього викликало подив те, що старий чекав стільки часу. Чимало мешиків мріяли, щоб їх обрали для жертвоприношення. Батьки пишалися, коли їхніх синів віддавали в дар богам. Та Кетцу Тепек не лише виховав у зневазі до жертвоприношення, хлопець сам був живим доказом цього переконання. І, певна річ, цей юнак, на відміну від багатьох інших, не мав наміру жертвувати своїм життям намарне. Кетца був воїном і не боявся смерті. Тапацоллі не схибив щодо нього: він дійсно був ладен віддати життя за своїх побратимів, за гідну справу, за ідеал. Ба більше, на думку Кетци, він збагнув призначення свого народу. Однак, щоб знати напевне, він мусив жити.
Він виказав свої міркування імператорові всього кілька днів тому. Утім зараз тлатоані розгубився. Він опинився перед надважким вибором і не знав, до кого варто дослухатись. Усе це було майже кумедно. Через багато років перед верховною владою знову постала дилема: чи віддати Кетцу у жертву богам. З одного боку, імператор дотримувався думки, що за обставин, котрі склалися, Кетцу слід лишити серед живих. Адже наразі він справді був одним з найцінніших юнаків для імперії. Утім, саме у цьому й був клопіт. Загалом, аргумент верховного жерця був беззаперечним: якщо Кетцу колись мали пожертвувати, але його відринули як негідного, то зараз, завдяки його заслугам, юнака слід повернути Уїцилопочтлі.
Досі стоячи на колінах зі схиленою головою, Кетца нарешті порушив мовчання й, не дивлячись у вічі, промовив до імператора так:
— Я віддаю свою кров і своє серце. Якщо державець гадає, — мовив юнак, — що це заклання послужить дітям Теночтитлана, то він утішиться таким вибором. — Водночас він змусив імператора засумніватися у цьому рішенні. — Уїцилопочтлі радше потребуватиме чимало живих воїнів, а не мертвих. Наближаються дні великих поєдинків, воєн між світами. Людські очі ще не бачили битв, подібних до тих, які мають невдовзі вибухнути. Проллється крові стільки, скільки ще ніколи не проливали навіть у дар богам.
— Не слухай його! — кричав Тапацоллі так само, як кричав багато років тому біля підніжжя піраміди.
Імператор звів руку, наказавши обом сторонам мовчати. Після тривалих роздумів він сказав, що обидві думки варті уваги. Оскільки Уїцилопочтлі вимагає його крові, то відмовляти божеству було б нерозважливо. Та якщо календар Кетци не хибить у своїх похмурих пророцтвах, то боги не подарують нехтування знаками долі. Отже, є всього один вихід: Кетца жертвує себе богам, відбуваючи на край світу — туди, де не ступала жодна людина, — на пошуки майбутнього. Якщо юнак помиляється і його задум зазнає краху, то бог нарешті отримає свою жертву. Вважаючи таке рішення справедливим й одночасно вигідним для імперії, тлатоані виголосив свій присуд: