- Стороння третя сила. - Я справді, шановні читачі, у ці хвилини запишався собою - така обізнаність у геополітиці!
- І такою сторонньою третьою силою, ефенді, в ситуації, коли Україна і Крим близькі до встановлення довготривалого надійного миру, виступає не Ляхистан, не Порта, не Свея і не Цісарія, а - Москва. Бо там скупчується надлишок пасіонарної енерґії, яка вперто шукає виходу. Куди?
- Як куди, - перепитав я, наперед смакуючи ще одне засвідчення моїх аналітичних талантів. - В Сибір!
- Ні, ефенді, Сибір Москві наразі нецікавий, ресурси їхні ще не дозволяють освоювати цю зарослу лісом пустелю, так само, як і на північ їх не тягне - сил ще мало. Їх, шановний Самуїл-огли, вабить захід і південь, де вирує життя, де є висока цивілізація, де, зрештою, можна чогось навчитись, хоча вчитись вони не люблять. Вони дивляться в наш бік. Саме в наш бік, бо на заході - шведи і ляхи - сила, яку Москві наразі не здолати. Тому генеральний вектор московської експансії спрямований на південь, на Україну та на Кримське ханство.
- Мудро, найдостойніший Мамсир-мурза! - не втримався я від підлабузницького комплімента, але це вже, очевидно, почав діяти кальян мурзи. Дуже підозрілий кальян.
- І знаєш, що буде далі, яничарський чауше? - продовжував моделювати свій політичний прогноз зять хана Криму. - Москва таки поборе Запоріжжя і приєднає до себе Україну, зробить вона це не стільки військовою силою, скільки хитрістю і підступністю, будуть напирати на єдність православної віри, на близькість мов, на спільність інтересів, і - забаламутять довірливих козаків. А тоді вже вони візьмуться за Крим. А знаєш, що найцікавіше, військовий літописцю?
- Що?
- Що, завоювавши Крим як територію, Москва візьметься до війни з населенням Криму, бо ми, кримські татари, на цьому півострові Москві зовсім не потрібні, їм потрібна земля, територія. І якщо справдяться мої настрашніші прогнози, то, завоювавши Крим, Москва знайде привід, аби виселити усіх татар з Криму!
- Аллах з тобою, Мамсир-мурзо! Як би я був християнином, я би перехрестив тебе. До ібліса Москву! Шайтан добре забавиться у джаганнамі тим гяуром, який лише посміє подумати про таке: депортувати корінний народ з Криму!
- На жаль, брате, так станеться, після якоїсь війни Москва оголосить кримських татар народом-зрадником і виселить нас усіх в Азію. Це може статись і через сто років, і через двісті, і через триста… Тому, аби цього не сталося, ми прийшли на допомогу гетьману України Івиговскі воювати з Москвою. Може, мій прогноз ще не справдиться…
…Страшна це була битва під Конотопом, московське військо потрапило між українських козаків та наших славних воїнів і було знищене вщент. Лише вбитими залишилось не менше тридцяти тисяч москви.
…Я йшов по полю битви, мої зелені сап’янові чоботи були заляпані кров’ю, я переступав через трупи москви і думав про страшний прогноз достойного Мамсир-мурзи. Було якось моторошно.
Славні воїни Аллаха в’язали ясир. Аж ось я побачив, як до ханського намету повели полонених московських князів: Ляпунова, обох Бутурліних, Пожарского, Львова, Куракіна, інших менш знаних вельмож, полковників стрілецьких та ротмістрів іноземного строю… Багатий ясир. Я мимоволі почав підраховувати здобич, - це ж цілі маєтки, це табуни коней, отари овець, стада верблюдів… Гроші! Великі гроші!
Його величність хан усього Криму Мухаммед-Гірей ІV сидів на оксамитовій вишневого кольору із золотими позументами оттоманці в оточенні мурз та аскерів з особистої своєї ґвардії і допитував полонених. Й.х.в. міг говорити з московськими військовополоненими й без тлумача, бо досить добре володів українською мовою, а цю мову князі Москви сяк-так розуміли, особливо тепер, коли вони були зв’язаними, а не озброєними і верховими, як у листопаді минулого року, коли вони різали безборонних мешканців Миргорода та Лубен, а ті просили оскаженілу москву: «Не вбивайте, браття-православні», але тоді вони верещали до своїх жертв: «Гаваріті по-чєловєчєскі!» Тепер московське князівство, зв’язане, ладне було розмовляти з ханом Криму й не «по-чєловєчєскі», лиш би й.х.в. забажав з ними розмовляти. Але хан - це династичний монарх, він не міг розмовляти з нижчими, хай і князівського звання, особами, тому допитував полонених через перекладача - кримського татарського поета Мустафу Рефат-огли. До речі, це він написав пророчий, популярний серед мусульманської інтеліґенції, вірш, який вже приписують до народної творчости. Ось цей:
Не розпочнеться ще намаз вечірній,*
як буде воздана Пророку честь.
На сонці з’явиться кривавий хрест,
цей день пекельним буде для невірних.
Байрам! Байрам! Гонитва на верблюдах,
кумис тече, немов ріка Євфрат,
кебаб-улюль, рахат-лукум на блюдах,
лиш алкоголь забороняє шаріат.
Аллах акбар, і люта смерть гяурам,
чекає їх джигад і газзват.
Рим упаде, як Єрихонські мури,
і вознесеться до небес Багдад.
Блищать за кушаками ятагани,
багато шураві підуть в ясир,
«І стануть пилом», - мовиться в Корані,
бакшиш великий матиме візир,
і не одна згорить під мінаретом,
шайтан-арба гяурська «мерседес»,
про це мулла оповістить в мечеті,
про це розкажуть учням в медресе.
Цей день пекельним буде для невірних,
на сонці з’явиться кривавий хрест,
не розпочнеться ще намаз вечірній,
як буде воздана Пророку честь.
* Переклад Василя Кожелянка
Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в*
* Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам. - Вид.
Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.
- Спитай його, - лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, - чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.
Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:
- Ти…
Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це - бризки смоли у джаганнамі, це - отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це - кал нечестивої свині, яка живе у багні, це - сеча прокаженого, це - гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це - гній грішника, що заживо загниває, це - липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!
Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан - це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.