— Мене ні до чого не можуть змусити, — вони прекрасно знають, що із цього нічого не вийшло б. Але вони забувають, що Альберт не єдиний підходящий для мене чоловік, і одному Богові відомо, коли в них умре нарешті божевільна надія на те, що я знову можу полюбити його, як любила в перші дні свого приїзду. До того ж мій батько, як завзятий мисливець, почуває себе прекрасно в цьому проклятому замку, де таке чудесне полювання, і завжди під яким-небудь приводом відкладає наш від'їзд, який разів двадцять уже передбачався, але його так і не було здійснено. Ах, Ніно мила, якби ви знайшли спосіб за одну ніч винищити всю дичину в окрузі, ви цим зробили б мені найбільшу послугу.
— На жаль, я тільки можу розважити вас музикою й розмовами в ті вечори, коли вам не захочеться спати. Постараюся бути для вас і заспокійливим і снодійним засобом.
— Так, ви нагадали мені, що я ще не докінчила вам своєї розповіді. Почну зараз же, щоб ви могли сьогодні заснути раніше…
Тільки через кілька днів після свого таємничого зникнення (він продовжував перебувати у впевненості, що його тижнева відсутність тривала всього сім годин) Альберт помітив, що абата немає в замку, і запитав, куди його відправили.
«Він був уже не потрібний вам, — відповіли йому, — і повернувся до своїх справ. Хіба досі ви не зауважували його відсутності?»
«Я помітив, — відповів Альберт, — що чогось бракує моїм стражданням, але не міг зрозуміти — чого саме».
«Так ви дуже страждаєте, Альберте?» — запитала каноніса.
«Так, дуже», — відповів він таким тоном, наче його запитали, чи добре він спав.
«Виходить, абат був тобі дуже неприємний?» — у свою чергу запитав його граф Християн.
«Дуже», — тим же тоном відповів Альберт.
«А чому ж, сину мій, ти не сказав мені про це раніше? Як міг ти так довго терпіти антипатичну тобі людину, не поділившись цим зі мною? Невже ти сумнівався, любий мій хлопчику, в тому, що, довідавшись про твої страждання, я б негайно позбавив тебе їх?»
«Це так мало додавало до мого горя, — відповів Альберт із жахаючим спокоєм. — Я не сумніваюсь у вашому доброму ставленні до мене, батьку, але те, що ви випровадили б абата, мало полегшило б мою долю, тому що ви, напевно, замінили б його іншим наглядачем».
«Скажи краще — товаришем по подорожі; при моїй любові до тебе, сину мій, мені боляче чути слово «наглядач»».
«Ваша любов, любий батьку, і змушувала вас піклуватися про мене в такий спосіб. Ви навіть не підозрювали, як мучили мене, випроваджуючи від себе й із цього будинку, де, з волі провидіння, я мав би жити до моменту, поки не звершаться наді мною його приречення. Ви гадали, що сприяєте моєму видужанню й спокою, і, хоча я краще розумів, що корисніше для нас із вами, я мусив вам коритися. Усвідомлюючи свій синівський обов'язок, я його виконав».
«Я знаю, Альберте, твоє добре серце й твою прихильність до нас, але хіба ти не можеш висловити свою думку ясніше?»
«Це дуже легко, — відповів Альберт, — і настав час зробити це».
Альберт промовив це таким спокійним тоном, що нам здалося, начебто ми дожили до тої щасливої хвилини, коли душа його нарешті перестане бути для нас болісною загадкою. Ми всі оточили його, спонукаючи лагідними поглядами вперше в житті розкрити свою душу. Очевидно, він вирішив довіритися нам, і от що він повідав:
«Ви завжди дивилися на мене, та й зараз ще дивитесь як на хворого й божевільного. Якби я не почував до вас такої безмежної любові й ніжності, я, мабуть, зважився б поглибити прірву, що розділяє нас, і довів би вам, що, у той час як ви погрузнули у світі оман і забобонів, мені небо відкрило доступ до істини та світла. Але, не відмовившись від усього того, що становить ваш спокій, вірування й благополуччя, ви були б не в змозі зрозуміти мене. Коли мимоволі в пориві захвату в мене виривається кілька необережних слів, я негайно зауважую, що, бажаючи висмикнути з корінням ваші омани й показати вашим ослаблим очам сліпучий світоч, яким я володію, я завдаю вам страшних мук. Усі ваші життєві дрібниці, всі ваші звички, всі фібри вашої душі, всі сили вашого розуму — все це настільки пов'язано, переплутано неправдою, настільки підпорядковано законам пітьми, що, прагнучи дати вам нову віру, я, здається, даю вам смерть. Тим часом і наяву й уві сні, і в тиші й у бурю я чую голос, який велить мені просвітити вас і повернути на шлях істини. Але я людина занадто любляча і слабка, щоб зробити це. Коли я бачу ваші очі, повні сліз, ваші пригнічені обличчя, коли чую ваші зітхання, коли відчуваю, що приношу вам смуток і жах, я тікаю, ховаюся, щоб не піддатися голосу своєї совісті й велінню долі. Ось у чому моє горе, моя мука, мій хрест і моє катування. Ну що, чи розумієте ви мене тепер?»