Дядько, тітка й капелан розуміли почасти, що Альберт створив для себе релігію й моральні правила, зовсім відмінні від їх власних, але, як правовірні католики, вони, боячись упасти в найменшу єресь, не зважувалися викликати його на більшу відвертість. У мене ж тоді було ще дуже неясне уявлення про деякі особливості його дитинства й ранньої юності, і тому я анічогісінько не могла зрозуміти. До того ж, Ніно, у той час я так само мало, як і ви тепер, була поінформована про те, що таке гуситство, що таке лютеранство. Потім я багато й часто чула про це, і, правду сказати, нескінченні суперечки на цю тему між Альбертом і капеланом не раз наводили на мене нестерпну нудьгу. Отже, я з нетерпінням чекала від Альберта більш докладних роз'яснень, але їх так і не було.
«Я бачу, — сказав нарешті Альберт, вражений мовчанням, яке запанувало довкола нього, — що ви не хочете мене зрозуміти з побоювання зрозуміти занадто добре. Нехай буде по-вашому. Осліплення ваше віддавна готувало кару, що тяжіє наді мною. Вічно нещасний, вічно самотній, вічно чужий серед тих, кого я люблю, я знаходжу підтримку й притулок лише в обіцяній мені розраді».
«Що ж це за розрада, сину мій? — запитав смертельно засмучений граф Християн. — Чи не можемо ми самі дати тобі її, і невже ми ніколи не зможемо зрозуміти одне одного?»
«Ніколи, батьку мій. Будемо ж любити одне одного, позаяк нам тільки це й дано. І нехай небо буде свідком, що наша нескінченна, непоправна розбіжність у думках ніколи не зменшувала моєї любові до вас».
«А хіба цього недостатньо? — сказала каноніса, беручи Альберта за руку, у той час як брат її потискував йому іншу руку. — Скажи, — продовжувала вона, — хіба не можеш ти забути свої дивні думки, свої дивні вірування й жити любов'ю серед нас?»
«Я й живу нею, — мовив Альберт. — Любов — це благо, що дає радість або гіркоту, залежно від того, чи одну віру сповідують люди, пов'язані нею. Серця наші, дорога тітонько Вінцеславо, б'ються в унісон, а розум ворогує, — і це велике нещастя для всіх нас! Я знаю, що ворожнеча ця протриває ще століття; от чому в цьому сторіччі я чекаю обіцяного мені блага, яке дасть мені сили сподіватися».
«Що ж це за благо, Альберте? Чи не можеш ти сказати мені?»
«Не можу, тому що воно невідоме й для мене самого. Але воно прийде. Не минає тижня без того, щоб моя мати не провіщала мені цього вві сні; і всі голоси лісу, коли я запитую їх, завжди підтверджують мені те ж саме. Часто бачу я блідий, променистий лик ангела, що пролітає над скелею Жаху; тут, у цьому лиховісному місці, під тінню цього дуба, у той час, коли мої сучасники звали мене Жижкою, я був охоплений гнівом Божим і вперше став знаряддям Господньої відплати. Тут же, біля підніжжя цієї самої скелі, я бачив, коли звався Братиславом, як під ударом шаблі скотилася понівечена, закривавлена голова мого батька Вітольда. І ця грізна спокута навчила мене суму й жалю, цей день фатальної розплати, коли лютеранська кров змила кров католицьку, перетворив фанатика й душогуба, яким я був сто років тому, на людину слабку, з ніжним серцем».
«Боже милостивий! — із жахом вигукнула тітонька, хрестячись. — Божевілля знову повернулося до нього!»
«Не перебивайте його, сестрице, — зупинив канонісу граф Християн, зробивши над собою страшне зусилля. — Дайте йому висловити все. Говори ж, сину мій. Що сказав тобі ангел у скелі Жаху?»
«Він сказав мені, що моя розрада вже близько, — відповів Альберт з обличчям, що сяяло від захвату, — і зійде вона в моє серце, коли мені виповниться тридцять років».
Бідолашний дядько похилив голову. Вказуючи на вік, у якому померла його мати, Альберт мовби натякав на власну смерть. Очевидно, покійна графиня часто під час своєї хвороби пророкувала, що ні вона, ні жоден із її синів не доживуть до тридцятирічного віку. Здається, тітонька Ванда була також трохи ясновидющою, щоб не сказати більше; але з певністю я нічого про це не знаю: ніхто не зважується будити в дядькові такі тяжкі спогади.
Капелан, прагнучи розсіяти похмурі думки, навіяні цим пророкуванням, намагався змусити Альберта висловитися щодо абата. Адже з нього-то й почалася розмова.
Альберт, у свою чергу, зробив над собою зусилля, щоб відповісти капеланові.
«Я говорю вам про божественне і вічне, — сказав він після деякого вагання, — а ви нагадуєте мені про скороминуще, пусте й суєтне, уже майже забуте мною».
«Говори ж, сину мій, говори, — втрутився граф Християн. — Дай нам узнати тебе сьогодні!»
«Ви досі не знали мене, батьку, і не узнаєте в ті короткі миті, що ви їх називаєте цим життям. Але якщо вас цікавить, чому я подорожував, чому терпів присутність цього невірного, неуважного стража, якого приставили до мене для того, щоб він ходив за мною по п'ятах, як голодний ледачий пес, прив'язаний до руки сліпця, то я кількома словами можу пояснити вам це. Досить я помучив вас, потрібно було прибрати з ваших очей сина, глухого до ваших наставлянь і ваших умовлянь. Я прекрасно знав, що не вилікуюся від того, що ви називали моїм божевіллям, але необхідно було заспокоїти вас, дати вам надію, і я погодився на вигнання. Ви взяли з мене слово, що я не розлучуся без вашої згоди із супутником, даним мені вами, і я дозволив йому возити мене по світу. Я хотів дотримати свого слова й хотів також дати йому можливість підтримувати у вас надію й спокій, повідомляючи про мою покірність і терплячість. Я був покірний і терплячий. Я закрив для нього своє серце й вуха, а він був настільки розумний, що навіть і не робив зусиль відкрити їх. Він гуляв зі мною, одягав і годував мене, як малу дитину. Я відмовився від того життя, яке вважав для себе правильним, я привчив себе спокійно дивитись, як панують на землі горе, несправедливість і божевілля. Я побачив людей і їхні установлення. Обурення змінилося в моєму серці жалістю, коли я зрозумів, що гнобителі страждають більше, ніж пригноблені. У дитинстві я любив тільки мучеників; тепер я почав ставитися із співчуттям і до катів — жалюгідних грішників, які спокутують у цьому житті злочини, вчинені ними в колишніх втіленнях, і які приречені за це Богом бути злими, — катування, у тисячу разів жорстокіше, ніж те, якого зазнають їхні безневинні жертви. Ось чому тепер я роздаю милостиню тільки для того, щоб полегшити тягар багатства для себе, себе одного, ось чому я більше не тривожу вас своїми проповідями, — я зрозумів, що час бути щасливим ще не настав, тому що, говорячи мовою людей, час бути добрим іще далеко».