Навіть Амалія, яка не вміла відрізняти в житті високе від пустого, що заповнювало її власне існування, не насмілювалася жартувати над господарським запалом тітки, що видавався Консуело єдиною плямою на променистому душевному обліку чистої й велелюбної горбатої Вінцеслави. Циганочці, що народилася на великій дорозі й була кинута в світ без іншого керівника й покровителя, крім власної геніальності, стільки турбот, така витрата енергії, таке задоволення, одержуване від збереження якихось речей, від заготівлі їстівних припасів, здавалися дивовижною розтратою душевних і розумових сил. Дівчині, яка нічого не мала й не жадала ніяких земних благ, важко було бачити, як ця прекрасна душа добровільно надривається в нескінченних турботах про хліб, вино, дрова, прядиво, худобу й меблі. Якби їй запропонували самій усі ці блага (предмет прагнення для більшості людей), вона воліла б натомість хоч одну мить колишнього щастя, своє лахміття, своє дивовижне небо, свою чисту любов, свою волю на венеціанських лагунах. Ці гіркі й разом з тим дорогоцінні спогади поставали перед нею все в більш і більш яскравих барвах, у міру того як вона віддалялася від цього радісного обрію, поринаючи в крижану сферу, яка називається реальним життям.
У неї стискалося серце, коли з настанням сутінків каноніса, з великою зв'язкою ключів, робила в супроводі вірного Ганса обхід усіх будівель, усіх дворів: замикалися всі виходи, оглядалися всі завулки, де могли б сховатися зловмисники, буцім ніхто не міг заснути спокійно за цими грізними стінами, поки в рови, що оточують замок, ринуться з ревінням води гірського потоку, бранця розташованого неподалік шлюзу, поки будуть замкнені всі ґратчасті ворота й буде піднято всі звідні мости. Як часто доводилося Консуело під час далеких мандрівок з матір'ю ночувати біля великої дороги, підстеливши під себе тільки полу розідраного материнського плаща! Скільки разів привітала вона зорю на білих кам'яних плитах Венеції, обмитих хвилями, ні на секунду не побоюючись за свою цнотливість, єдине багатство, яким вона дорожила. «На жаль, — говорила вона собі, — які жалюгідні ці люди: їм треба охороняти стільки добра! День і ніч піклуються вони про свою безпеку й, постійно прагнучи її, не мають часу ні домогтись її, ні користуватися нею». Тепер і вона, подібно до Амалії, вже нудилась у цій похмурій в'язниці, у цьому похмурому замку Велетнів, куди, здавалося, саме сонце боялося заглянути. Але в той час як юна баронеса мріяла про бали, вбрання й шанувальників, Консуело мріяла про борозну в полі, про кущ у лісі або про човен замість будь-якого палацу, про безкінечне зоряне небо замість усяких інших видовищ.
Унаслідок суворого клімату й самітництва в замку Консуело мимохіть зрадила свою венеціанську звичку — пізно лягати й пізно вставати. Після багатьох годин безсоння, збудження, моторошних снів вона зрештою підкорилася цим диким монастирським законам; єдине, чим вона себе винагороджувала, — це самотніми ранковими прогулянками у ближніх горах. Ворота відчиняли і спускали мости на світанку, і в той час як Амалія, що до півночі читала тайкома романи, спала до самого сніданку, Порпоріна йшла до лісу дихати на волі свіжим повітрям і бродити по росистій траві.
Одного разу вранці, спускаючись навшпиньках до виходу, щоб нікого не розбудити, вона заплуталася серед незліченних сходів і нескінченних коридорів замку, в яких іще не вміла добре розібратися. Заблукавши у лабіринті галерей і переходів, вона пройшла через якусь незнайому їй кімнату, схожу на передпокій, сподіваючись, що тут є вихід у сад. Але замість цього вона опинилася на порозі маленької каплички, спорудженої в прекрасному стародавньому стилі й ледь освітленої розеткою — крихітним віконечком у склепінчастій стелі. Бліде світло падало звідти тільки на середину молитовні, залишаючи все навкруги в таємничому півмороку. Сонце ще не вставало, світанок був сірий і туманний. Спершу Консуело подумала, що потрапила до тієї каплиці замку, де вже одного разу, в неділю, слухала обідню. Вона знала, що та каплиця виходила в сад. Але перш ніж піти, їй схотілося помолитись, і вона опустилася на коліна на першій же кам'яній плиті. Однак, як це часто буває з артистичними натурами, вона незабаром відволіклася. Незважаючи на старання віддатися піднесеним думкам, молитва поглинула її не настільки, щоб перешкодити їй кинути цікавий погляд навсібіч, і незабаром вона зрозуміла, що перебуває зовсім не в тій каплиці, де думала, а в новому місці, де ще ніколи не бувала. І неф був не той, і оздоблення інше. Ця незнайома каплиця була дуже мала, та все ж роздивитись її в сутінках було важко; найдужче вразила Консуело статуя, що біліла перед вівтарем, стоячи на колінах у тій застиглій і суворій позі, якої в давні часи надавали надгробним статуям. Дівчина вирішила, що потрапила до усипальниці яких-небудь славних предків графської родини, і, зробившись за своє перебування в Чехії трохи боязкою та забобонною, поспішила закінчити молитву й підвелася, збираючись піти.