Консуело спробувала розважити їх, виконавши на клавесині дещо з останніх церковних творів Порпори, які всі вони завжди слухали з особливим замилуванням і цікавістю. Вона страждала тому, що, бачачи їх такими пригніченими, не може поділитися з ними своїми надіями. Але коли граф узявся за книгу, а каноніса, сівши за вишивання, підкликала її до своїх п'яльців, аби порадитися, якими хрестиками — білими чи блакитними — заповнити середину візерунка, всі думки Консуело зосередилися мимоволі на Альберті, який, можливо, знемагав у цю хвилину від утоми й голоду де-небудь у лісі та, не маючи сили знайти дорогу, лежав, застигнутий летаргічним сном, на якому-небудь холодному камені, піддаючись небезпеці стати здобиччю вовків і змій, у той самий час, як під вправними й невтомними пальцями лагідної Вінцеслави розпускалися на тканині численні розкішні квіти, зрошувані іноді пролитою нишком, але марною сльозою.
Як тільки їй удалося заговорити з набурмосеною Амалією, Консуело запитала, хто цей дивно одягнений божевільний, котрий блукає околицями і при зустрічі з людьми сміється, як дитина.
— А, це Зденко, — відповіла Амалія. — Хіба ви ще не бачили його під час ваших прогулянок? Він постійно блукає всюди, адже він бездомний.
— Сьогодні вранці я бачила його вперше, — сказала Консуело, — і вирішила, що він постійний мешканець Шрекенштейну.
— Так ось куди ви вже встигли злітати з самого ранку? Я починаю думати, мила Ніно, що й ви також несповна розуму: забратися самій ще й на світ не благословилося в ці пустельні місця, де можна зустрітися з ким-небудь і гіршим за сумирного дурника Зденка!
— Наприклад, з голодним вовком? — усміхаючись, мовила Консуело. — Мені здається, карабін барона, вашого батька, зробив безпечною всю округу.
— Справа не тільки в диких звірах, — сказала Амалія, — наші місця не такі безпечні, як ви думаєте, тут водяться найзліші на світі тварюки — розбійники та волоцюги. Війни, які нещодавно закінчилися, розорили багато народу й наплодили чимало жебраків, які звикли просити милостиню з пістолетом у руці. Крім того, тут іще вештаються цілі хмари єгипетських циган, яких у Франції роблять нам честь іменувати їх «богемцями», ніби ці люди уродженці наших гір, куди вони ринули, тільки-но з'явившись у Європі. Ці люди, звідусюди гнані й усіма знехтувані, боягузливі й вельми запобігливі перед збройною людиною, але можуть повестися дуже зухвало з такою гарною дівчиною, як ви; і я боюсь, як би ваша схильність до ризикованих прогулянок не змусила вас більше ризикувати життям, аніж личить такій розсудливій особі, яку зображує із себе мила Порпоріна.
— Мила баронесо, — заперечила Консуело, — хоча ви й уважаєте вовчі зуби нікчемною небезпекою в порівнянні з іншими, які мені загрожують, але, уявіть, вовків я боюся все-таки набагато більше, ніж циган. Цигани — мої давні знайомі; та й узагалі чи можна боятися людей слабких, бідних, переслідуваних? Мені здається, я завжди зумію поговорити з ними так, аби заслужити їхню довіру й симпатію; хоч які вони потворні, обірвані, зневажувані, я все-таки не можу не співчувати їм.
— Браво, моя мила! — вигукнула, все більше й більше дратуючись, Амалія. — Ви, виявляється, як і Альберт, почуваєте ніжність до жебраків, розбійників, божевільних, і я зовсім не здивуюся, коли одного прекрасного ранку побачу, як ви гуляєте з наймилішим Зденком, опираючись, як робить це Альберт, на його досить брудну й мало надійну руку.
Ці слова були для Консуело проблиском світла, якого вона шукала із самого початку розмови з Амалією, й вони примирили її з уїдливим тоном співбесідниці.
— Так, виходить, граф Альберт дружить зі Зденком? — запитала вона із задоволеним виглядом, якого навіть не намагалася приховати.
— Це його найближчий, найдорожчий друг, — з презирливою посмішкою відповіла Амалія, — його супутник під час прогулянок, повірник його таємниць, посередник, як кажуть, його зносин з дияволом. Зденко й Альберт самі тільки й насмілюються в будь-який час вирушати на скелю Жаху й там обговорювати найбезглуздіші релігійні питання. Тільки Альберт і Зденко не соромляться сидіти на траві з циганами, коли ті роблять привал під тінню наших ялин, і ділити з ними огидну їжу, яку ці люди готують у своїх дерев'яних мисках. Це в них називається «причащатися»; ну й, звичайно, тут відбуваються різні «причащання». Нема чого сказати, гарним чоловіком, гарним коханим буде мій кузен Альберт, коли тією самою рукою, якою він щойно потискував зачумлену руку цигана, візьме руку нареченої й піднесе її до губів, які нещодавно пили вино з однієї чаші зі Зденком!