— Але ви, мила баронесо? Не можете ж ви вірити в таку дурницю?
— Я дотримуюся погляду дядька Християна. Він думає, що якщо Альбертові в його таємничих зникненнях допомагає та сприяє тільки цей божевільний, то дуже небезпечно усувати його, і ми, вистежуючи й утруднюючи дії Зденка, ризикуємо залишити Альберта на цілі години й дні без догляду й навіть без їжі, яку він може через нього одержувати. Але, Бога ради, мила Ніно, перемінимо розмову! Досить займатися цим ідіотом! Він, повірте, далеко не так мене цікавить, як вас. Мені страшенно набридли всі його розповіді й пісні, а від його надтріснутого голосу в мене просто вуха в'януть.
— Я дуже здивована, — сказала Консуело, підкоряючись подрузі, яка вела її, — що ви не знаходите в його голосі надзвичайної принадності. А на мене, як він не слабшав, голос його справляє більше враження, ніж голос найвидатніших співаків.
— Це тому, що ви пересичені прекрасним і вас приваблює новизна.
— Мова, якою він співає, надзвичайно м'яка, — наполягала Консуело, — і ви помиляєтеся, вважаючи його мелодії монотонними; навпаки, у них є багато оригінального й приємного.
— Тільки не для мене! Мелодії ці страшенно мені набридли. Спочатку я зацікавилася змістом його пісень, приймаючи їх, як і місцеві жителі, за старовинні народні пісні, цікаві в історичному відношенні, але позаяк він щораз передає їх по-різному, то це, мабуть, не що інше, як імпровізація; і незабаром я дійшла висновку, що слухати їх не варто, хоча наші горяни й уявляють, що в них прихований якийсь символічний зміст.
Як тільки Консуело вдалося позбутись Амалії, вона побігла в сад і застала Зденка на тому ж місці, у рову, захопленого все тією ж грою. Переконана, що цей нещасний таємно зноситься з Альбертом, вона встигла нишком збігати в буфетну й поцупити звідти пиріжок із питльованого борошна й меду — власноручне творіння каноніси: вона запам'ятала, що Альберт, який узагалі їй дуже мало, віддавав — імовірно, машинально — перевагу цій страві, приготованій тіткою для племінника з особливим старанням. Загорнувши пиріжок у білу хустку й бажаючи перекинути його Зденкові через рів, вона зважилась окликнути його. Але позаяк, очевидно, він не хотів її слухати, вона, згадавши, з яким запалом він викрикував її ім'я, вимовила його спочатку по-німецькому. Зденко, здавалося, почув її, але, перебуваючи в цю хвилину в меланхолійному настрої, похитав, не дивлячись на неї, головою й, зітхнувши, повторив: «Розрада, розрада», мовби кажучи: «Розради я більше не чекаю».
— Консуело, — вимовила тоді молода дівчина, бажаючи подивитися, чи не розбудить у божевільному її іспанське ім'я ту радість, яку він виявляв цього ранку, повторюючи його.
Зденко негайно припинив свою гру в камінчики й, радісний, сяючий, заходився скакати й стрибати, підкидаючи в повітря шапку, простягаючи їй через рів руки й при цьому жваво лопочучи щось по-чеському.
— Альберт! — крикнула знову Консуело, кидаючи йому пиріжок.
Зденко, сміючись, підняв його, не розгорнувши хустки, і знову почав говорити без угаву, але Консуело аж розпач брав, що вона нічого не зрозуміла. Особливо прислухалася вона, намагаючись запам'ятати одну фразу, яку він їй усе повторював, розкланюючись. Музикальний слух допоміг їй точно вловити вимову цих слів. Тільки Зденко кинувся бігти щодуху, вона зараз же записала італійськими літерами цю фразу до своєї пам'ятної книжечки, збираючись запитати роз'яснення в Амалії. Але, поки Зденко не зник з очей, їй схотілося послати Альбертові що-небудь таке, що більш тонко сказало б йому про її співчуття, і вона знову погукала божевільного; слухняний її поклику, той повернувся, і вона, відколовши від пояса свіжий і запашний букетик, за годину перед тим зірваний в оранжереї, кинула його Зденку. Він, піднявши букет, знову почав розкланюватися, викрикувати щось, скакати й нарешті зник у густих кущах, через які, здавалося, не зміг би пробратися й заєць. Консуело кілька секунд стежила по верхівках гілок, які гойдалися в напрямку на південний схід, за його швидким бігом, але вітер, який налетів і гойднув одразу всі гілки заростей, перешкодив її спостереженням, і вона повернулася додому, ще більш утвердившись у своєму рішенні досягти наміченої мети.
Розділ 37
Коли Консуело попросила Амалію перекласти фразу, записану в пам'ятній книжці і яка закарбувалася в її мозку, та сказала, що зовсім нічого в ній не розуміє, хоча дослівно ця фраза й означає: «Скривджений нехай поклониться тобі!»