«Наскільки мені доводилося бачити у Венеції, — думала Консуело, — там є два види набожності: одна — у ченців, черниць і люду, яка заходить, можливо, навіть занадто далеко й призводить до того, що поряд із вірою в таїнства в них уживаються різні забобони, які нічого спільного із цими ташствами не мають: вірять вони в якогось Орко (біса лагун), у відьом Маламокко — шукачок золота, у гороскопи, в обітниці святим з приводу справ не тільки не благочестивих, але іноді навіть нечесних; інша — набожність вищого духівництва й аристократії, що являє собою суцільне лицемірство, тому що люди ці відвідують церкву, як театр, — аби послухати музику, себе показати й на інших подивитися; вони з усього сміються й не замислюються ні над якими релігійними питаннями, позаяк упевнені, що в релігії немає нічого серйозного, що вона ні до чого не зобов'язує й що все зводиться до зовнішньої форми та звичаю. Андзолето зовсім не був релігійний. Це було однією з моїх прикростей, і я бачу тепер, що мала рацію, боячись його невір'я. А мій учитель Порпора… у що він вірить? Не знаю… Він ніколи не відкривав мені цього, але в найсумніші та найурочистіші хвилини мого життя він говорив мені про Бога й про божественні речі. Слова його справляли на мене сильне враження, але залишали тільки страх і непевність. Здавалося, він вірував у Бога ревнивого й самовладного, що дарує геніальність і натхнення лише тим людям, які, через свою гордість, відстороняють від себе прикрощі й радощі собі подібних. Серце моє не визнає такої суворої релігії, і я не можу любити Бога, що забороняє мені любити. Який же бог є істинний Бог? Хто навчить мене цьому? Моя бідна мати була набожна, але скільки дитячого ідолопоклонства було в її вірі! У що ж вірити й що думати? Чи скажу я разом із безтурботною Амалією, що розум є єдиний Бог? Але їй невідомий навіть і цей Бог, чому ж може вона навчити мене? Адже важко знайти людину, менш розумну, ніж вона. Чи можна жити без релігії? Тоді навіщо ж і жити? Заради чого стану я працювати? Для чого мені, самотній у цілому світі, мати співчуття, доброту, совість, великодушність, мужність, якщо у всесвіті немає вищої істоти, розумної, сповненої любові, що зважує мої вчинки, допомагає мені, схвалює, охороняє та благословляє мене? Звідки ж черпати в житті сили й радість тим людям, у яких немає надії, немає любові, що стоїть вище всіх людських оман і людської мінливості?»
«О вища сило! — вигукнула вона від щирого серця, забувши звичайні формули молитви. — Навчи мене, що я маю робити. 0 вища любове! Навчи мене, що я маю любити! О вище знання! Навчи мене, в що я маю вірити!»
Поринувши в молитву й роздуми, Консуело не помітила, як промайнув час, і було вже далеко за північ, коли, збираючись лягти в постіль, вона виглянула у вікно на залиту місячним світлом околицю. Краєвид, що відкривався з її вікон, був неширокий через гори, що насунулись, але місцевість була дуже мальовнича. На дні вузької звивистої долини мчав гірський потік. Пагорби різної висоти, що обрамляли долину й поросли біля підніжжя луговою травою та замикали обрій, у декількох місцях ніби розступались, утворюючи ущелини, крізь які виднілись інші ущелини й інші гори, більш круті, суціль укриті темними ялинами. За цими сумними, суворими горами світив місяць на ущербі, але вся околиця з вічнозеленими хвойними лісами, і води потоку, що біжить у крутих берегах, і скелі, що поросли мохом і плющем, — усе було занурене в морок.
Порівнюючи цю місцевість з усіма тими, якими вона проходила в часи свого дитинства, Консуело раптом подумала (це не спадало їй на думку раніше), що природа, яка була зараз перед її очами, не являє для неї нічого нового — чи тому, що вона колись бувала в цій частині Чехії, чи тому, що ці місця були надзвичайно схожі на щось бачене нею досі.
«Ми з матір'ю стільки мандрували, тож немає нічого дивного, якщо я вже й бувала тут, — думала вона. — У мене зберігся ясний спогад про Дрезден і про Відень. Цілком можливо, що, вирушаючи з однієї столиці в іншу, ми проходили й через Чехію. Що, коли нам дали притулок тоді в одному із сараїв саме цього замку, де тепер мене приймають, як важливу синьйору; що, коли в ту пору нам за наш спів подавали шматок хліба в тих самих хатинах, біля дверей яких Зденко простягає тепер руку, виспівуючи свої старовинні пісні? По суті, цей Зденко, хоч він і втратив людський вигляд, — бродячий артист, мій побратим і рівня». У цю хвилину погляд її впав на Шрекенштейн, вершина якого здіймалася над ближчими горами, і їй здалося, начебто це лиховісне місце оточене червонуватим світлом, яке злегка забарвлює і прозору лазур неба. Вона почала пильно дивитися туди й побачила, що цей неясний відблиск, то згасаючи, то розгоряючись, став нарешті таким виразним і яскравим, що його вже ніяк не можна було сприйняти за обман зору. Може, там знайшли собі тимчасовий притулок бродячі цигани або розбійники? Одне було безсумнівно: у цю хвилину на Шрекенштейні перебували живі люди. Консуело після своєї наївної гарячої молитви божеству істини зовсім не схильна була вірити в присутність фантастичних злобливих істот, якими народна поголоска населяла скелю Жаху. Чи не міг Зденко розвести там багаття, щоб зігрітися від нічного холоду? А якщо це дійсно був Зденко, то чи не палають у цю хвилину сухі сучки лісу для того, щоб відігріти Альберта? Люди не раз бачили це світло на Шрекенштейні. Про нього завжди говорили з жахом, приписуючи його появу чомусь надприродному. Тисячу разів повторювали, що це світло виходить із зачарованого стовбура дуба Жижки. Але «Гусит» уже не існує — він валяється на дні яру, а червоне світло як і раніше мерехтить на вершині гори. «Як може цей таємничий маяк, — запитувала себе Консуело, — не направити рідних на пошуки ймовірного притулку Альберта?»