«Ох, ця апатія набожних душ! — подумала Консуело. — Що це — благодіяння провидіння чи немічність слабких натур?» Вона відразу запитала себе: чи вистачило б у неї мужності піти самій такої пізньої пори на Шрекенштейн? І вирішила, що, спонукувана милосердям, звичайно, зробила б це. Втім, зважуючись на такий подвиг, вона нічим не ризикувала: міцні запори замку робили її намір нездійсненним.
Прокинувшись уранці, сповнена завзяття, вона побігла на Шрекенштейн. Там усе було тихо й безлюдно. Трава навколо скелі Жаху не була прим'ята, не було також ніяких слідів багаття, ніяких ознак нічних гостей. Обійшовши гору у всіх напрямках, вона ніде нічого не знайшла. Вона почала гукати Зденка, потім спробувала засвистіти, думаючи викликати цим гавкіт Цинабра, кілька разів прокричала всіма мовами, які тільки знала, ім'я Консуело, проспівала кілька фраз зі свого іспанського гімну й навіть виконала чеську пісню Зденка, яку прекрасно запам'ятала. Відповіді не було. Тріск сухого моху під її ногами та глухе дзюркотіння таємничих вод під скелями — такими були єдині звуки, які вона почула.
Утомившись од цих марних розшуків, вона присіла на скелі, щоб перепочити трохи, і вже зібралася було йти, як раптом побачила біля своїх ніг зів'ялу й зім'яту пелюстку троянди. Вона підняла її, розправила й переконалася в тім, що пелюстка ця могла бути тільки з букета, кинутого нею Зденкові, — у горах же троянди не росли, й пора року була не та: троянди поки цвіли тільки в оранжереях замку. Ця незначна знахідка втішила Консуело: її прогулянка зрештою була не така марна, як їй здалося спочатку, і вона ще більше перейнялася думкою, що Альберта варто шукати саме на Шрекенштейні.
Але, постає питання, в якій недоступній печері цієї гори міг він ховатися? Очевидно, він перебував у ній не завжди або ж був у цю хвилину занурений у летаргічний сон. Можливо, було й інше: що Консуело помилилася, приписуючи своєму голосу таку владу над ним, що захват, виявлений ним тоді, був не чим іншим, як божевіллям, і від цього захвату тепер у його пам'яті не залишилося ніякого сліду. Можливо, зараз він бачить її, чує та сміється над нею, ставлячись із презирством до її даремних зусиль і спроб.
При цій думці Консуело відчула, як гарячий рум'янець залив їй щоки. Вона швидко пішла геть від Шрекенштейну, ледве не даючи собі слово ніколи більше сюди не повертатися. Все-таки вона залишила на скелі маленький кошичок із фруктами, захоплений із дому.
Але наступного дня вона знайшла кошичок на тому ж місці неторканим.
Навіть до листя, що прикривало фрукти, ніхто не доторкнувся, хоча б із цікавості. Виходить, або її дарунок було знехтувано, або ні Альберт, ні Зденко не були тут; а тим часом червоний відблиск ялинового багаття знову всю ніч світив на вершині гори.
До самого світанку Консуело не лягала, спостерігаючи це таємниче явище. Вона кілька разів помічала, як світло то слабшало, то посилювалося, начебто дбайлива рука підтримувала його. Циган в окрузі ніхто не бачив. Чужі люди в лісі теж не показувалися. Селяни ж, яких Консуело розпитувала про дивне світло, що з'являлося на скелі, всі в один голос відповідали їй ламаною німецькою мовою, що не годиться, мовляв, вникати в такі речі й не слід втручатися в справи того світла.
Тим часом минуло вже цілих дев'ять днів од часу зникнення Альберта. Ніколи ще його відсутність не була такою тривалою, і ця обставина в поєднанні з лиховісними пророкуваннями, що відносили до його тридцятиріччя, не могла, звичайно, вселяти особливо радісних надій його родині. Тепер уже всі почали хвилюватися: граф Християн не переставав жалібно зітхати, барон вирушав на полювання, але й не думав убивати дичину, капелан вимовляв якісь особливі молитви, навіть Амалія не сміла ні базікати, ні сміятись, а каноніса, бліда, ослабла, байдужливо займалася господарськими справами, забувши про вишивання, вона з ранку до вечора перебирала чотки й безупинно запалювала крихітні свічки перед образом Богоматері. За цей час вона, здавалося, ще більше згорбилась.