«Там, там душа у зневірі й у тривозі чекає свого звільнення.
Звільнення й обіцяної розради.
Але, здається, звільнення — в кайданах, а розрада — невблаганна.
Там, там душа у зневірі й у тривозі знемагає, очікуючи».
Коли голос замовк, Консуело підвелася й оглянулася, шукаючи очима Зденка; вона оббігла весь парк і сад, кличучи його, і повернулася, так і не побачивши юродивого.
Але через годину, після довгої спільної молитви за графа Альберта, на яку були скликані навіть служники замку, коли всі лягли спати, Консуело вирушила до «Джерела сліз» і, сівши на його кам'яному закрайку, серед диких, густих папоротей і посаджених Альбертом ірисів, почала пильно дивитися на непорушну воду, в якій, немов у дзеркалі, відбивався місяць, що стояв у зеніті.
Так минула година. Відважна дівчина вже відчула, що очі її починають злипатися від утоми, коли легкий шум на поверхні води розбудив її. Вона розплющила очі й побачила, що відбиток місяця у водоймі гойдається, розбивається й розпливається світлими колами. У той же час до неї долинуло якесь клекотання й глухий шум, спершу ледь чутний, але потім він усе посилювався. Вода почала спадати, кружляючи, як у лійці, і менш аніж за чверть години зовсім зникла в глибині.
Консуело наважилася спуститися вниз на кілька приступок. Сходи, висічені із гранітних брил, що кучерявою спіраллю вилися в скелі, було споруджено, очевидно, для того, щоб можна було спускатися до води, коли вона перебуває на різних рівнях. Слизькі, вкриті мулом сходи, без усякого поруччя, губилися в страшній глибині. Морок, залишок води, що хлюпала ще на дні невимірної прірви, неможливість утриматися слабкими ногами на грузькій твані — усе це змусило Консуело відмовитися від своєї божевільної спроби. Задкуючи, вона ледве піднялася нагору і, тремтяча, пригнічена, присіла на верхній приступці.
Тим часом вода, здавалося, продовжувала тікати в надра землі: шум ставав усе глухішим, поки зовсім не затих. Консуело хотіла було сходити за ліхтарем, аби оглянути зверху, наскільки це можливо, нутро колодязя, але, побоюючись упустити прихід того, кого чекала, залишилася й терпляче просиділа, не рухаючись, іще майже цілу годину. Нарешті їй здалося, що на дні колодязя видно слабке світло, і, з тривогою нагнувшись, вона побачила, що це коливне світло помалу рухається догори. Незабаром вона вже не сумнівалася: Зденко піднімався спіральними сходами, тримаючись за залізний ланцюг, вмурований у скелю. По шуму, який він створював, хапаючись за цей ланцюг і кидаючи його, Консуело здогадалася, що в колодязі були своєрідні поруччя, які закінчувалися на певній висоті й існування яких вона ніяк не могла б припустити. Зденко ніс із собою ліхтар. Він повісив його на гак, очевидно для цієї мети вбитий у скелю футів за двадцять нижче рівня землі, а потім легко й швидко піднявся сходами вже без допомоги ланцюга або якої-небудь видимої опори. Одначе Консуело, що стежила за ним з великою увагою, помітила, що він хапається за деякі виступи скелі, за найбільш міцні рослини в стіні й навіть, можливо, за які-небудь зігнуті цвяхи, що стирчали в стіні, намацуючи їх звичною рукою. У той момент, коли він піднявся настільки високо, що міг би помітити Консуело, вона сховалася за кам'яний напівкруглий закрайок, який обрамляв водойму. Зденко вийшов і заходився рвати на клумбах квіти, складаючи, очевидно з розбором і не кваплячись, великий букет. Потім він попрямував до кабінету Альберта, і Консуело бачила крізь скляні двері, як він довго рився там у книгах, поки нарешті знайшов ту, яка, видно, й була потрібна, бо він повернувся до водойми задоволений, сміючись і щось бурмочучи ледве чутно: як видно, його повсякчасна потреба говорити самому із собою боролася в ньому зі страхом розбудити мешканців замку.
Консуело ще не вирішила, чи варто до нього підійти й попросити провести її до Альберта. Треба правду сказати: вражена всім баченим, схвильована затіяною нею справою, задоволена тим, що її передчуття виправдались, але разом з тим і жахаючись при думці, що треба буде спуститися в надра землі й у глиб вод, вона в цю хвилину не знайшла в собі мужності піти навпростець до розв'язки й дозволила Зденку спуститися так само, як він і піднявся, зняти свій ліхтар і зникнути. У міру того як він ішов усе глибше під землю, голос його ставав усе голоснішим, і тепер Консуело вже ясно чула загадкові слова: