«Звільнення — в кайданах, розрада — невблаганна».
Із завмиранням серця Консуело, нахилившись над колодязем, разів десять збиралася погукати його. Нарешті, зробивши над собою героїчне зусилля, вона вже зовсім було зважилася це зробити, але тут їй спало на думку, що Зденко може від несподіванки посковзнутися на цих небезпечних сходах, зірватися й розбитися на смерть. Вона втрималася цього разу, але дала собі слово, що завтра, у більш підходящу хвилину, буде хоробрішою. Консуело почекала ще, щоб подивитись, яким чином буде підніматися вода. Піднялася вона набагато швидше, ніж опускалася: не пройшло й чверті години з тої миті, коли Зденко зник зі своїм ліхтарем і голос його затих, як почувся глухий гуркіт, схожий на віддалені гуркоти грому, і вода ринула з надзвичайною силою, кружляючи, вируючи та б'ючись об стіни своєї в'язниці. Це раптове вторгнення води було таким страшним, що Консуело затремтіла: адже бідолашний Зденко, граючись із такою небезпекою, розпоряджаючись у такий спосіб силами природи, міг бути віднесеним бурхливою течією і викинутим на поверхню водойми, як ці плаваючі, вкриті мулом рослини!
А тим часом це відбувалося, мабуть, дуже просто. Можливо, варто було тільки підняти й опустити шлюз або, приходячи, покласти камінь, а йдучи, зняти його. Але цей чоловік, такий неуважний, завжди занурений у свої дивні мріяння, хіба не міг він помилитися й зрушити цей камінь трішки раніше, ніж треба? Чи приходить він по тому самому підземному ходу, по якому тече й вода із джерела? «Так чи інакше, але я мушу пробратися туди з ним або без нього, — сказала собі Консуело, — і це буде не пізніше завтрашньої ночі, тому що там є душа в тривозі й у зневірі, що чекає мене і знемагає, очікуючи. Адже не випадково Зденко співав це, і недаремно він, ненавидячи німецьку мову й ледве висловлюючись нею, нині раптом заговорив по-німецькому».
Нарешті вона пішла спати, але страшні кошмари терзали її всю ніч. Гарячковий стан її посилювався, але, ще сповнена сил і рішучості, вона не усвідомлювала цього, а тільки щохвилини прокидалася злякано, уявляючи, що вона все ще на приступках тих жахливих сходів і безсила на них піднятись, а вода під нею все прибуває й прибуває із глухим ревінням і блискавичною швидкістю.
За ніч вона так спала з лиця, що вранці всі це помітили. Капелан не міг утриматися, аби не шепнути канонісі, що ця «приємна й люб'язна особа», очевидно, несповна розуму. І добра Вінцеслава, яка не звикла бачити серед оточення стільки мужності й самовідданості, сама почала думати, що Порпоріна щонайменше дівчина досить екзальтована, нервова й легко піддається збудженню, — каноніса занадто покладалася на свої міцні, оббиті залізом двері та вірні ключі, що постійно бряжчали біля її пояса, щоб продовжувати вірити в появу й зникнення Зденка позаминулої ночі. Тому вона звернулася до Консуело з ласкавими й повними жалю словами, благаючи її не брати так близько до серця їхнього сімейного горя, подумати про своє здоров'я, у той же час намагаючись підтримати в дівчині надію на повернення Альберта, — надію, що, треба сказати, почала вже вмирати в глибині її душі.
Але вона була вражена й разом з тим обрадувана, коли Консуело з блискучими від захвату очима й радісною усмішкою, у якій проступала певна гордість, відповіла їй:
— Ви маєте рацію, що вірите в його повернення й чекаєте його, дорога синьйоро. Граф Альберт не тільки живий, але, сподіваюсь, і непогано почувається, позаяк у своєму притулку цікавиться улюбленими книгами й квітами. У цьому я переконана й можу вам надати докази.
— Що ви хочете сказати цим, дороге дитя моє? — вигукнула каноніса, піддаючись її впевненому тону. — Що ви дізналися?
Що ви відкрили? Заради самого Бога, говоріть, поверніть до життя нещасну родину!
— Скажіть графові Християнові, що його син живий і недалеко звідси. Це так само вірно, як те, що я люблю вас і поважаю.
Каноніса підхопилася, щоб бігти до брата, який іще не спускався до вітальні, але погляд і зітхання капелана утримали її на місці.
— Не будемо так необачно радувати мого бідолашного Християна, — мовила вона, також зітхаючи. — Знаєте, люба, якби ваші чудесні обіцянки не збулися, ми завдали б нещасному батькові смертельного удару!
— Ви сумніваєтеся в моїх словах? — запитала з подивом Консуело.
— Боронь боже, шляхетна Ніно! Але ви можете помилятися! На жаль, з нами самими це не раз траплялося! Ви говорите, люба, про докази. Чи не могли б ви надати їх нам?