— Не можу… або, скоріше, мені здається, що я не повинна цього робити, — з деякою зніяковілістю мовила Консуело. — Я розкрила таємницю, якій граф Альберт, безсумнівно, надає великого значення, але не вважаю себе вправі видати її без його згоди.
— Без його згоди! — вигукнула каноніса, нерішуче дивлячись на капелана. — Вже чи й справді бачила вона його?
Капелан ледве помітно знизав плечима, зовсім не розуміючи, як він терзає бідну канонісу своєю недовірою.
— Я його не бачила, — вела далі Консуело, — але незабаром побачу, і ви теж, сподіваюся, побачите. От чому я й боюся затримати його повернення своєю нескромністю, яка суперечить його волі.
— Нехай панує божественна істина у твоєму серці, великодушне створіння, і нехай промовляє вона твоїми вустами! — сказала розчулена каноніса, дивлячись на Консуело ніжно, але все-таки з деяким занепокоєнням. — Зберігай свою таємницю, якщо вона в тебе є, і поверни нам Альберта, якщо тобі до снаги це зробити! Одне можу сказати: якщо це здійсниться, я буду цілувати твої коліна, як зараз цілую твоє бідолашне чоло… вологе й гаряче, — додала вона, торкаючись губами прекрасного збудженого чола молодої дівчини й схвильовано дивлячись на капелана.
— Якщо вона й божевільна, — сказала Вінцеслава капеланові, тільки-но вони залишилися наодинці, — все-таки це ангел доброти, і мені здається, вона приймає наші страждання ближче до серця, ніж ми самі. Ах, отче мій! Над цим будинком тяжіє прокляття: тут кожного, у кого в грудях б'ється благородне серце, уражає божевілля, і наше життя минає у тому, що ми жаліємо тих, ким мали б захоплюватися.
— Я зовсім не заперечую добрих намірів юної іноземки, — заперечив капелан, — але розповідь її — марення, не сумнівайтеся в цьому, пані. Вона, очевидно, сьогодні вночі бачила вві сні графа Альберта й ось необережно видає нам свої сни за дійсність. Остерігайтеся збентежити благочестиву, покірливу душу вашого шановного брата такими порожніми, легковажними запевненнями. Може, не варто було б також занадто заохочувати й безрозсудну хоробрість синьйори Порпоріни… Це може призвести її до небезпек іншого ґатунку, ніж ті, котрим вона так сміливо йшла назустріч досі…
— Я вас не розумію! — із серйозним і наївним виглядом відповіла каноніса Вінцеслава.
— Дуже нелегко пояснити вам це… — мовив достойний пастир. — А все-таки мені здається, що якби таємне спілкування, зрозуміло, найчистіше, найбезкорисливіше, виникло між цією молодою артисткою та шляхетним графом…
— Ну й що ж? — запитала каноніса з подивом.
— Що ж? А чи не думаєте ви, пані, що увага й дбайливість, самі по собі досить безневинні, можуть за короткий час завдяки обставинам і романтичним ідеям вилитися в щось небезпечне для спокою й достоїнства молодої музикантки?
— Мені це ніколи не спало б на думку! — вигукнула каноніса, вражена цими міркуваннями. — Невже, отче мій, ви допускаєте, що Порпоріна може забути своє скромне, залежне становище й увійти в які-небудь стосунки з людиною, що стоїть настільки вище за неї, як мій племінник Альберт фон Рудольштадт!
— Граф Альберт фон Рудольштадт може сам мимоволі наштовхнути її на це, проповідуючи, що переваги народження й класу — одні лише порожні забобони.
— Знаєте, ви заронили в мою душу серйозне занепокоєння, — сказала Вінцеслава, у якій прокинулася фамільна гордість і марнославство, породжене походженням, — єдина її вада. — Невже зло вже зародилося в цьому юному серці? Невже в її хвилюванні, у прагненні розшукати Альберта не природжена великодушність, не прихильність до нас, а менш чисті мотиви?
— Хочу сподіватися, що поки цього ще немає, — відповів капелан, у якого була єдина пристрасть — розігрувати за допомогою своїх порад і суджень особливу роль у графській родині, зберігаючи при цьому видимість боязкої поваги й раболіпної покірності. — Але вам усе-таки треба, дочко моя, пильно стежити за подальшими подіями й увесь час пам'ятати про небезпеку. Ця важка роль якнайбільше підходить вам, адже небо нагородило вас обережністю й проникливістю.
Розмова ця дуже схвилювала канонісу й дала зовсім новий напрямок її тривогам. Немов забувши, що Альберт майже втрачений для неї, що він, може, у цю хвилину помирає чи навіть помер, вона була цілковито стурбована думкою, як запобігти наслідкам того, що в душі називала «непідходящою» прихильністю. Вона нагадувала в цьому індіанця з байки, який, рятуючись од лютого тигра, заліз на дерево й відганяв надокучливу муху, що дзижчала над його головою.
Протягом усього дня вона не зводила очей із Порпоріни, стежачи за кожним її кроком, тривожно зважуючи кожне її слово. Наша героїня, — а тепер наша мужня Консуело була воістину герошею, — не могла не помітити занепокоєння каноніси, але була далека від того, щоб пояснювати його чим-не-будь іншим, окрім недовіри до її обіцянки повернути Альберта. Дівчина й не намагалася приховати своє хвилювання, бо її спокійна, бездоганна совість підказувала їй, що вона може не червоніти за свій задум, а пишатися ним. Зніяковілість, викликана в ній кілька днів тому захопленим ставленням молодого графа, розвіялася перед серйозною рішучістю діяти, породженою аж ніяк не особистим марнославством. Уїдливі глузування Амалії, що вгадувала її план, хоча й не знала його подробиць, мало її зачіпали. Ледь звертаючи на них увагу, вона відповідала тільки усмішкою, даючи можливість канонісі прислухатися до ущипливих слів юної баронеси, запам'ятовувати їх, витлумачувати й знаходити в них страшний таємний зміст.