Розділ 40
Консуело, помітивши, що каноніса стежить за нею так, як цього не бувало раніше, і побоюючись, як би така недоречна ретельність не зашкодила її планам, стала триматися більш холоднокровно, завдяки чому їй удалося вдень вислизнути з-під нагляду Вінцеслави й прудко вирушити по дорозі до Шрекенштейну. У цю хвилину вона нічого іншого не хотіла, як зустріти Зденка, домогтися від нього пояснень і остаточно з'ясувати, чи захоче він провести її до Альберта. Вона побачила його досить близько від замку, на стежці, що вела до Шрекенштейну. Здавалося, він охоче йшов їй назустріч і, порівнявшись, заговорив із нею дуже швидко по-чеському.
— Я не розумію тебе, на жаль, — мовила Консуело, як тільки їй удалося вставити слово. — Я майже не знаю й німецької мови; це груба мова, ненависна нам обом: тобі вона говорить про рабство, а мені про вигнання. Але позаяк це єдиний спосіб розуміти одне одного, не відмовляйся говорити зі мною по-німецькому; ми обоє однаково погано говоримо нею, але я тобі обіцяю вивчитися по-чеському, якщо тільки ти захочеш мене вчити.
Після цих приємних йому слів Зденко став серйозний і, простягаючи їй свою суху, мозолисту руку, яку вона, не замислюючись, потисла, сказав по-німецькому:
— Добра дівчино божа, я навчу тебе своєї мови й усіх своїх пісень; скажи, з якої ти хочеш почати?
Консуело вирішила, що треба підлаштуватися під нього та його примхи, вживаючи при розпитуванні його ж вислови.
— Я б хотіла, — сказала вона, — щоб ти проспівав мені баладу про графа Альберта.
— Про мого брата, графа Альберта, — відповів він, — існує понад двісті тисяч балад. Я не можу передати їх тобі: ти їх не зрозумієш. Я щодня складаю нові, зовсім несхожі на колишні. Попроси що-небудь інше.
— Чому ж я тебе не зрозумію? Я — розрада. Чуєш, для тебе моє ім'я — Консуело! Для тебе й для графа Альберта, який один тут знає, хто я.
— Ти Консуело? — вигукнув зі сміхом Зденко. — О, ти не знаєш, що говориш. «Звільнення — в кайданах…»
— Я це знаю, — перебила вона. — «Розрада — невблаганно». А ось ти, Зденку, нічого не знаєш: звільнення розірвало свої кайдани, розрада розбила свої ланцюги.
— Неправда! Неправда! Дурниці! Німецькі слова! — закричав Зденко, обриваючи свій сміх і перестаючи стрибати. — Ти не вмієш співати!
— Ні, вмію, — заперечила Консуело. — Послухай!
І вона проспівала першу фразу його пісні про три гори, яку прекрасно запам'ятала; розібрати й навчитися правильно вимовляти слова їй допомогла Амалія.
Зденко слухав із замилуванням і потім сказав їй, зітхаючи:
— Я дуже люблю тебе, сестро моя, дуже, дуже. Хочеш, я тебе навчу ще іншої пісні?
— Так, пісні про графа Альберта: спочатку по-німецькому, а потім ти навчиш мене співати її й по-чеському.
— А як вона починається? — запитав він, лукаво на неї поглядаючи.
Консуело почала мотив учорашньої пісні: «Там є, там є душа в тривозі й у зневірі…»
— О! Це вчорашня пісня, сьогодні я її вже не пам'ятаю, — перебив її Зденко.
— Ну так проспівай мені сьогоднішню.
— А як вона починається? Скажи мені перші слова.
— Перші слова? Ось вони, слухай: «Граф Альберт там, там, у печері Шрекенштейну…»
Не встигла вона вимовити цих слів, як вираз обличчя Зденка раптово змінився, очі його заблискали від обурення. Він відступив на три кроки назад, підніс руки, мовби проклинаючи Консуело, і гнівно й погрозливо заговорив щось по-чеському.
Спершу вона злякалась, але, побачивши, що він іде, гукнула його, щоб піти з ним. Він обернувся й, піднявши, очевидно, без усякого зусилля своїми худими й на вигляд такими слабкими руками величезний камінь, люто прокричав по-німецькому: