— Зденко ніколи нікому не зробив зла. Зденко не відірвав би крильця в бідної мухи, а якби мале дитя захотіло його вбити, він дозволив би себе вбити малому дитяті. Але якщо ти хоч раз іще глянеш на мене, вимовиш одне слово, дочко зла, брехухо, австріячко, Зденко розчавить тебе, немов дощового черв'яка, хоча б йому довелося потім кинутися в потік, аби змити зі свого тіла й душі пролиту ним кров!
Консуело із жахом кинулася бігти й у кінці стежки зустріла селянина, що, побачивши її, мертвотно бліду, немов переслідувану кимось, запитав, чи не зустрівся їй вовк.
Консуело, бажаючи випитати, чи бувають у Зденка напади буйного божевілля, сказала йому, що вона зустріла юродивого й злякалася.
— Вам нема чого боятись юродивого, — з усмішкою відповів селянин, який угледів у цьому боягузтво панянки, — Зденко не злий, він завжди або сміється, або співає, або розповідає історії, нікому незрозумілі, але такі гарні.
— Але хіба не буває, щоб він розсердився, почав погрожувати й шпурляти каміння?
— Ніколи, ніколи! — відповів селянин. — Цього з ним не траплялося й ніколи не трапиться. Зденка нема чого боятися: Зденко безгрішний, як ангел.
Трохи заспокоївшись, Консуело вирішила, що селянин, мабуть, має рацію і що вона необережно сказаним словом сама викликала в Зденка перший і єдиний напад сказу. Вона гірко дорікала собі за це. «Я занадто поквапилася, — говорила вона, — я розбудила в мирній душі цього чоловіка, позбавленого того, що так гордо йменують розумом, невідоме йому страждання, що тепер може знову прокинутися з найменшого приводу. Він був тільки маніяком, а я, здається, довела його до божевілля». Але їй стало ще важче, коли вона згадала про причину, що викликала гнів Зденка. Тепер уже не було сумніву: її здогад про те, що Альберт переховується десь на Шрекенштейні, був справедливим. Але як ретельно й із якою підозрілістю оберігали Альберт і Зденко цю таємницю навіть од неї! Виходить, вони й для неї не робили винятку, виходить, вона не мала ніякого впливу на графа Альберта. Те натхнення, завдяки якому він назвав її своєю розрадою, символічна пісня Зденка, що прикликала її напередодні, зізнання, яке Альберт зробив ідіотові щодо ім'я Консуело, — усе це, виходить, було хвилинною фантазією, а не глибоким, постійним внутрішнім почуттям, що вказувало йому, хто його визволителька й утішниця. Навіть те, що він назвав її «Розрадою», вгадавши, як її звати, було, мабуть, простою випадковістю. Вона ні від кого не приховувала, що вона іспанка й володіє своєю рідною мовою ще краще, ніж італійською. І ось Альберт, захоплений її співом, не знаючи іншого слова, яке могло б сильніше виразити те, чого жадала його душа, чим була сповнена його уява, саме із цим словом звернувся до неї мовою, якою володів досконало і якої ніхто, крім неї, не розумів. Консуело й дотепер не тішила себе ніякими особливими ілюзіями на цей рахунок. Але в їхній своєрідній, дивній зустрічі відчувався мовби фатум, і її уяву було захоплено мимоволі.
Тепер усе було під сумнівом. Чи забув Альберт, переживаючи нову фазу екзальтації, той захват, який він відчув, побачивши її? Може, вона була вже неспроможна принести йому полегшення й порятунок? А можливо, Зденко, який здавався їй спочатку таким кмітливим, готовим усіляко допомогти Альбертові, був більш безнадійно божевільним, аніж їй хотілося б думати? Чи виконував він накази свого друга, чи зовсім забував про них, коли з люттю забороняв молодій дівчині підходити до Шрекенштейну й дошукуватись істини?
— Ну що? — запитала її тихенько Амалія, коли вона повернулася додому. — Вдалося вам бачити Альберта, який летить у хмарах заходу? Чи не змусите ви його потужними заклинаннями повернутися сьогодні вночі через димар?
— Можливо, — відповіла Консуело не без досади.
Уперше в житті самолюбство її було уражено. Вона вклала у свій задум стільки щирої самовідданості, стільки великодушного захоплення, що тепер страждала, бачачи, як насміхаються й знущаються з її невдачі.
Весь вечір вона була смутна, і каноніса, помітивши зміну, що сталась у ній, приписала її остраху, який відчувала Консуело, помітивши, що дала привід розгадати згубне почуття, котре зародилось у її серці.
Але каноніса прикро помилялась. Якби Консуело відчула який-небудь проблиск нової любові, у ній не було б ні тієї гарячої віри, ні тієї святої сміливості, які досі направляли й підтримували її. Навпаки, ніколи ще, мабуть, із такою гіркотою не переживала вона повернення своєї колишньої пристрасті, як тепер, коли героїчними подвигами і якимось фанатичним людинолюбством прагнула заглушити її.