Розділ 41
— О матінко! — вигукнула Консуело. — Розкрий мені свої обійми! О Андзолето, я так любила тебе! О Боже, винагороди мене в кращому житті!
Ледь із грудей Консуело встиг вирватися цей крик передсмертної туги, як вона спіткнулася й ударилася об непомічену перешкоду. Яка несподіванка! Яка милість Божа! Це були круті вузькі сходи, що піднімалися кудись нагору, і Консуело полетіла по них на крилах страху й надії. Звід нависає над самою головою; потік несеться, ударяється об сходи, по яких Консуело вже встигла вибігти, заливає перші десять сходинок, обдає по самі кісточки ноги дівчини, що швидко тікають від нього, й нарешті, досягши низького зводу, що залишився вже за Консуело, зі страшним шумом падає в глибокий резервуар, над яким на крихітному майданчику опинилась юна героїня, що добулася сюди поповзом, у сутінках, бо страшний порив вітру, що пронісся перед вторгненням води, задув її ліхтар.
Консуело падає на останню сходинку; підтримувана інстинктом самозбереження, вона ще не знає, чи врятована вона, чи, може, шумливий водоспад — це нова небезпека, що загрожує їй, а холодні бризки, які обдають її волосся, — це розпростерта над нею крижана рука смерті.
Тим часом резервуар поступово наповнюється, і буйні води джерела несуться далі в надра землі іншими, глибшими стоками. Шум затихає, пара розсіюється, у підземеллі чується дзвінке дзюрчання води, скоріше благозвучне, ніж страшне. Тремтячою рукою Консуело вдається запалити ліхтар. Серце ще калатає в грудях, але мужність уже повернулася до неї. На колінах дякує вона Богові та своїй матері й нарешті озирається навкруги, спрямовуючи коливне світло ліхтаря на те, що оточує її.
Великий, створений природою грот розпростер свій звід над прірвою, наповнюваною водою з далекого джерела, що губиться в надрах Шрекенштейну. Прірва ця така глибока, що води в ній не видно; якщо ж кинути туди камінь, він летить хвилини дві й поринає із шумом, що нагадує гарматний постріл. Довго потім відлуння печери повторює цей звук, а лиховісне клекотання невидимої води, мовби гавкіт пекельної зграї, триває ще довше. Вузька стежка, висічена в одній зі скелястих стін грота, в'ється над прірвою й губиться в іншій темній галереї, що йде нагору, відхиляючись від потоку, і вже не носить на собі ніяких слідів руки людської…
Таким був шлях, що відкривався перед Консуело. Іншого немає: вода залила й зовсім закрила дорогу, по якій вона сюди прийшла. Не чекати ж їй тут повернення Зденка! Тут убивчо сиро, світло ліхтаря вже блідне, мерхне, загрожує зовсім згаснути, а потім його не запалиш.
Консуело не падає духом, хоча прекрасно розуміє, що це не шлях на Шрекенштейн. Ці підземні галереї, що відкриваються перед нею, — гра природи: вони ведуть або в тупики, або в лабіринт, звідки їй не знайти виходу. І все-таки вона зважується йти по них, хоча б для того, щоб знайти собі більш сухий притулок до майбутньої ночі. Уночі знову з'явиться Зденко, він зупинить потік, вода в галереї схлине, бранка зможе вибратися звідси і знову побачить над собою світло зірок.
Отже, Консуело з новими силами заглибилася в схованки підземелля. Але цього разу вона уважно придивлялася до всіх змін ґрунту й намагалася ввесь час іти нагору, не спокушаючись більше просторими й прямими на вигляд галереями, що траплялись їй на кожному кроці. Вона була впевнена, що, діючи так, не наткнеться на потік і зможе потім повернутися назад. Вона рухалася серед тисячі перешкод: величезні камені перепиняли їй дорогу, ранили ноги; величезні кажани, сполохані світлом ліхтаря, цілими зграями билися довкола нього й, ніби духи пітьми, носилися над подорожньою. Але після перших хвилин здивування та страху кожна нова перешкода лише надавала їй мужності. Місцями доводилось перебиратися через гігантські кам'яні брили, що відірвалися від скель, які теж загрожували обвалитися й висіли за яких-небудь двадцять футів над її головою; місцями ж прохід так звужувався й звід ставав таким низьким, що їй доводилося повзти в розрідженому гарячому повітрі. Так просувалася вона з півгодини, як раптом після одного особливо вузького проходу, крізь який, незважаючи на всю її стрункість і гнучкість, їй ледь удалося пройти, вона потрапила з вогню та в полум'я, опинившись віч-на-віч зі Зденком, спершу скам'янілим од здивування й жаху, а потім обуреним, розлютованим, погрозливим — таким, яким вона вже бачила його одного разу.