У цьому лабіринті, серед незліченних перешкод, при мерехтливому світлі ліхтаря, що загасав раз у раз від нестачі повітря, про втечу нічого було й думати, і Консуело вирішила, доки вистачить сил, захищати своє життя. З піною на губах, із блукаючим поглядом Зденко, мабуть, цього разу не думав обмежитися одними погрозами. Раптово він прийняв надзвичайне за своєю жорстокістю рішення: він заходився збирати величезні камені й навалювати їх один на один між собою й Консуело, щоб замурувати вузьку галерею, де вона перебувала. У такий спосіб він міг бути впевнений, що, не спускаючи води протягом декількох днів, заморить її голодом, — так бджола, знайшовши у своїй чарунці настирливого шершня, заліплює воском вхід до неї.
Але Зденко споруджував цю стіну із граніту й притому споруджував її з неймовірною швидкістю. Атлетична сила, яку виявляла ця на вигляд худа, виснажена людина, перевертаючи й піднімаючи брили, занадто красномовно говорила Консуело про те, що опір немислимий і що краще повернутися назад, у надії знайти який-небудь інший вихід, аніж доводити юродивого до краю люті. Вона спробувала розчулити його, умовити, переконати своїми словами.
— Зденку, — говорила вона, — що ти робиш, безумцю? Альберт не простить тобі моєї смерті. Альберт чекає й кличе мене. Я ж друг його, його розрада, його порятунок. Гублячи мене, ти цим губиш свого друга й брата.
Але Зденко, боячись піддатися дії її слів і твердо вирішивши продовжувати почату справу, заспівав рідною мовою веселу, жваву пісню, не перестаючи в той же час зводити свою циклопічну стіну.
Іще один камінь, і спорудження буде завершено. Консуело з жахом дивилася на роботу Зденка. «Ніколи, — думала вона, — не зруйнувати мені цієї стіни: тут потрібні руки велетня». Останній камінь було покладено, та незабаром Консуело помітила, що Зденко береться за спорудження другої стіни. Очевидно, ціла фортеця споруджувалася між нею й Альбертом. А Зденко все продовжував співати й, здавалося, насолоджувався своєю роботою.
Раптом щаслива думка осяяла Консуело. Вона пригадала ту єретичну формулу, яку переклала їй Амалія і яка так обурила капелана.
— Зденку! — крикнула вона йому по-чеському крізь щілину стіни, що вже відділяла їх. — Друже Зденку! «Скривджений нехай поклониться тобі».
Ледь встигла вона вимовити ці слова, як вони подіяли на Зденка магічно: впустивши з рук величезний камінь, він почав із важким зітханням розбирати стіну ще поспішніше, ніж складав; закінчивши, він простягнув руку Консуело й мовчки допоміг їй перебратися через нагромаджені брили каменів, після чого уважно подивився на неї, дивно зітхнув і, передавши їй три ключі на червоній стрічці, вказав на дорогу, що лежала перед нею, і мовив:
— «Скривджений нехай поклониться тобі».
— А ти хіба не хочеш бути моїм провідником? — запитала вона. — Доведи мене до твого пана.
Зденко похитав головою.
— У мене немає пана, — заперечив він, — у мене був друг. Ти віднімаєш його в мене. Веління долі звершилось. Іди, куди направляє тебе Господь. Я ж буду плакати тут, доки ти повернешся.
Сівши на купу каменів, він затулив обличчя руками й не вимовив більше ані слова.
Консуело не стала витрачати часу на його розраду. Вона боялась, як би в ньому знову не пробудилася лють, і, користуючись своїм тимчасовим впливом на нього, а головне, знаючи тепер, що вона на вірній дорозі до Шрекенштейну, стрілою помчала вперед. Під час свого болісного ходіння по невідомих галереях Консуело мало просунулася вперед, так що Зденко, ідучи незрівнянно довшою, але недоступною для води дорогою, зустрівся з нею на місці сполучення двох підземних ходів: одного — майстерно висіченого в скелях рукою людини, іншого — жахливого, химерного, небезпечного витвору природи; обоє вони йшли по колу під пагорбом, на якому здіймався замок із його службами. Консуело не підозрювала, що в цю хвилину вона перебувала під парком замку, і, минувши всі його ворота й рови, ішла по дорозі, де ніякі запори й ключі каноніси не могли її зупинити. Пройшовши деяку відстань по новій дорозі, вона задумалася: чи не краще повернутися, відмовившись від заходу, що сповнений таких перешкод і ледь не став для неї фатальним? Адже попереду, можливо, її чекають іще нові небезпеки?.. У Зденка знову міг відродитися його злісний намір. А що, коли він пуститься за нею навздогін? Що, коли знову спорудить стіну, щоб відрізати їй шлях до повернення? Тоді як, відмовившись од свого наміру й попросивши Зденка очистити їй дорогу до колодязя й випустити з нього воду, аби можна було вибратися на світ Божий, вона, звичайно, цілком могла розраховувати на те, що він поставиться до неї співчутливо й доброзичливо. Але ще занадто сильним було враження пережитих жахів, аби вона могла зважитися знову зустрітись із цим безумцем. Страх, викликаний у неї Зденком, усе наростав, у міру того як вона віддалялася від нього, і тепер, після того як їй удалося з таким вражаючим самовладанням зруйнувати його мстивий задум, вона готова була знепритомніти від самої згадки про це. І Консуело кинулася бігти від Зденка, не маючи мужності ще раз спробувати зм'якшити його й прагнучи лише знайти одні з тих чарівних дверей, од яких він дав їй ключі, щоб скоріше створити перешкоду між собою і його божевіллям.