— О матінко! — скрикнув Альберт, блідий, тремтячий, падаючи на коліна й усе ще з безкінечним жахом дивлячись на Консуело. — Я чую вас і розумію ваші слова. Я бачу, що ви перетворюєтеся, щоб переконати й скорити мене. Ні, ви більше не Ванда Жижка, зганьблена діва, тужлива черниця, ви — Ванда Прахаліц, її люди називали графинею фон Рудольштадт, вона носила під серцем того злощасного, якого тепер вони називають Альбертом.
— Не зі сваволі людської зветеся ви так, — із твердістю заперечила Консуело, — це Господь змусив вас відродитися в інших умовах, поклавши на вас інші обов'язки. Цих обов'язків, Альберте, ви або не знаєте, або нехтуєте їх. З нечестивою гординею заглиблюючись у минулі століття, ви прагнете проникнути в таємниці доль; обіймаючи поглядом теперішнє й минуле, ви прирівнюєте себе до божества. Але я говорю вам, і сама істина, сама віра говорять моїми вустами: ця думка, постійно звернена до минулого, — злочин, безглузда зухвалість. Та надприродна пам'ять, яку ви собі приписуєте, — фантазія. Якісь слабкі, скороминущі проблиски ви прийняли за вірогідність, і ваша уява обдурила вас. У своїй гордині ви зводите цілу примарну споруду, приписуючи собі найвидатніші ролі в історії ваших предків. Бережіться, — може, ви зовсім не той, ким себе уявляєте. Щоб покарати вас, вічне знання, можливо, розкриє вам на мить очі, й ви побачите у своєму колишньому житті злочини менш славні й приводи для каяття менш доблесні, аніж ті, якими ви насмілюєтеся похвалятись.
Альберт вислухав цю промову з боязкою увагою, стоячи на колінах і закривши лице руками.
— Говори, говори, голос неба! Я чую, але не впізнаю тебе, — прошепотів він ледве чутно. — Якщо ти ангел гори, якщо ти, як мені здається, небесне видіння, що з'являлося переді мною так часто на скелі Жаху, — говори, наказуй моїй волі, моїй совісті, моїй уяві. Ти знаєш, що я тужу за світлом, і якщо я блукаю в пітьмі, то тільки тому, що хочу розсіяти її, щоб досягти тебе.
— Трохи смиренності, довіри й покірності вічним законам мудрості, недоступної людині, — ось щирий шлях для вас, Альберте, — сказала Консуело. — Відмовтесь у душі, й відмовтесь непохитно, раз назавжди, від бажання пізнати те, що поза вашим тимчасовим, визначеним наперед існуванням, — і Бог знову буде задоволений вами, ви знову станете корисні для інших, знову будете у мирі з самим собою. Киньте вашу науку, сповнену гордині, і, не втрачаючи віри в безсмертя, не сумніваючись у милосерді Божому — воно прощає минуле й захищає майбутнє, — намагайтеся зробити плідним, людяним ваше справжнє життя, яке ви нехтуєте, тоді як мали б поважати його, віддавшись йому всією сутністю своєю, всіма силами, з усією властивою вам добротою. А тепер, Альберте, гляньте на мене, і нехай ваші очі прозріють. Я не сестра ваша, не мати: я — друг, якого посилає вам небо, що привело мене сюди чудесними шляхами, щоб вирвати вас із пут божевілля й гордині. Гляньте на мене і скажіть щиросердно і свідомо: хто я і як мене звати?
Альберт, тремтячий, розгублений, підвів голову і знову глянув на неї, — у погляді його було тепер менше божевілля й жаху, ніж раніше.
— Ви змушуєте мене переступити через прірву, — сказав він їй. — Ви своїми глибокодумними словами бентежите мій розум, але ж я, на своє нещастя, вважав себе розумнішим за інших. Ви велите мені пізнати й зрозуміти наш час і все людське. Я не можу цього зробити. Щоб забути деякі фази мого існування, я маю пройти через жахливі потрясіння, а щоб увійти в нову фазу, мені треба зробити зусилля, що зведе мене в могилу. Якщо ви накажете мені ім'ям сили, що, я відчуваю, вища за мою, прилучити мої думки до ваших, я змушений буду коритись, але я знаю, якої боротьби мені це буде коштувати, знаю, що заплачу за це життям. Згляньтеся ж ви, чиї чари мають наді мною таку владу, допоможіть мені, — я знемагаю. Скажіть, хто ви? Я вас не знаю, я не пам'ятаю, щоб коли-небудь бачив вас, я навіть не знаю, жінка ви чи чоловік; ви стоїте переді мною, мов таємнича статуя, і я марно силкуюся й не можу пригадати, що вона зображує. Допоможіть, допоможіть же мені, або я помру.