Обличчя Альберта, спочатку вкрите пропасним рум'янцем, при останніх словах стало мертвотно блідим. Він простягнув до Консуело руки й відразу опустився на підлогу, почуваючи, що близький до непритомності.
Консуело, для якої помалу стали ясні таємні властивості його душевної хвороби, відчула приплив нових сил; це було якесь натхнення. Вона взяла його за руки, змусила підвестися й довела до стільця; Альберт опустився на нього, виснажений неймовірною втомою, і негайно схилився над столом, який стояв поряд, майже непритомніючи. Боротьба, про яку він зараз говорив, була далеко не фантазією. Він умів опановувати своїм розумом і відганяти божевільні видіння, що сушили його мозок, але це коштувало йому величезних зусиль, величезних страждань, що виснажували його сили. Коли напад божевілля проходив сам собою, Альберт почував себе після нього бадьорим і мовби оновленим; коли ж, аби повернутися до нормального стану, він робив зусилля своєї ще могутньої волі, фізичні сили його виснажувались, і він упадав у каталепсичний стан. Консуело зрозуміла, що з ним діється.
— Альберте, — сказала вона, кладучи свою холодну руку на його палаюче чоло. — Я вас знаю — і цього досить. Я беру у вас участь — і цього теж поки для вас досить. Я забороняю вам робити найменші зусилля, щоб упізнати мене й говорити зі мною. Ви маєте тільки слухати мене, і якщо мої слова здадуться вам неясними, не кваптеся зрозуміти їх, а дайте мені пояснити їх вам. Усе, про що я вас прошу, це пасивно підкорятися й ні про що не розмірковувати. Чи можете ви віддатися на волю свого серця й не думати ні про що інше?
— О, як мені добре, коли я слухаю вас! — відповів Альберт. — Говоріть, говоріть іще й іще… Моя душа — у ваших руках. Хай хоч хто ви є, тримайте її й не випускайте, бо вона піде стукатись у двері вічності й розіб'ється об них. Скажіть мені, хто ви, скажіть скоріше; якщо я відразу не зрозумію — поясніть мені, а то я, мимо своєї волі, намагаюся впізнати вас, і це мене хвилює.
— Я — Консуело, — відповіла дівчина, — і ви це знаєте, позаяк ви інстинктивно говорите зі мною мовою, що її з усіх тих, які вас оточують, розумію лише я. Я друг, якого ви давно чекаєте й уже одного разу впізнали під час співу. З того дня ви покинули свою родину й переховуєтеся тут, і відтоді я шукаю вас. Ви кілька разів кликали мене через Зденка, але він, виконуючи лише почасти ваші накази, не хотів вести мене до вас. Я добулася до вас, переборюючи тисячі небезпек…
— Але, якби не побажав цього Зденко, ви не змогли б прийти сюди, — перебив її Альберт, насилу підводячи голову над столом. — Ви — мрія, я це добре знаю, і все, що я чую, — гра моєї уяви… О Господи, ти заколисуєш мене оманними радощами, але раптом я сам починаю усвідомлювати безладність, невідповідність своїх мріянь. Тоді я знов опиняюся сам-один, один в усьому світі, зі своїм розпачем, зі своїм божевіллям… О Консуело! Консуело! Мрія блаженна й згубна! Де ж істота, що носить твоє ім'я й часом набирає твого вигляду? Ні! Ти існуєш тільки в моїй уяві, ти — витвір мого марення…
Альберт знову схилив голову на руки, що ставали все напруженішими й холоднішими…
Консуело бачила, що йому загрожує летаргія, але, сама зовсім змучена й близька до непритомності, боялася, що не зможе запобігти їй. Вона спробувала відігріти руки Альберта у своїх, але її руки були майже так само безживні, як і його.
— Господи, — у розпачі мовила вона слабким голосом, — допоможи двом нещасним, які майже безсилі підтримати одне одного!
Сама ледве жива, взаперті з умираючим, вона нізвідки й ні від кого, крім Зденка, не могла чекати допомоги, а його повернення здавалось їй більш страшним, аніж бажаним.
Її молитва зненацька схвилювала Альберта.
— Хтось молиться коло мене, — мовив він, підводячи свою обважнілу голову. — Я не сам! О ні, я не один! — додав він, дивлячись на руку Консуело, що стискала його руку. — Рука допомоги, таємнича жалість, людське, братнє співчуття! Ти робиш мою агонію солодкою й наповнюєш моє серце вдячністю!
Альберт притулився своїми крижаними губами до руки Консуело й завмер… Поцілунок цей, зачепивши цнотливість дівчини, повернув її до життя. Все-таки вона не зважилася відняти руку в нещасного й, борючись зі зніяковілістю й знемогою, ледве тримаючись на ногах, змушена була обпертися на Альберта й покласти іншу руку йому на плече.
— Я почуваю, що оживаю, — мовив Альберт через кілька хвилин. — Мені здається, що я в материнських обіймах… Тітонько Вінцеславо, якщо це ви коло мене, простіть, що я забув вас, батька, всю родину, — до того забув, що самі ваші імена ледь не зникли з моєї пам'яті. Я повернуся до вас, не залишайте мене! Але віддайте мені Консуело, Консуело — ту, котру я чекав так довго і яку нарешті знайшов… Тепер я знову втратив її… А без неї я не можу дихати…