Консуело хотіла щось сказати йому, але, у міру того як пам'ять і сили, здавалось, поверталися до Альберта, життя немов угасало в Консуело. Всі ці жахи, втома, хвилювання, нелюдські зусилля доконали її — у неї більше не було сил боротися. Слова завмерли на її вустах, ноги підкосилися, в очах потемніло; вона впала на коліна біля Альберта, і голова її безпомічно вдарилась об його груди. Відразу Альберт, немов прокинувшись, упізнав її нарешті, голосно скрикнув і міцно стис в обіймах. Немов крізь завісу смерті побачила Консуело його радість, але вона не злякала її: це була свята, цнотлива радість. Дівчина заплющила очі й упала в стан, що був ні сном, ні неспанням, а якоюсь цілковитою байдужістю, близькою до непритомності.
Розділ 44
Коли Консуело опам'яталася, вона відчула, що сидить на досить твердій постелі; безсила ще підвести повіки, вона спробувала, одначе, пригадати, де вона й що з нею. Але слабкість її була така велика, що це їй не вдавалося. Хвилювання й утома останніх днів виявилися вищою за її сили, й вона марно намагалася згадати, що з нею сталося з моменту від'їзду з Венеції. Навіть сам від'їзд із цієї її батьківщини, що дала їй притулок, де вона провела стільки щасливих днів, здавався їй сном, і для неї було полегшенням, — на жаль, занадто скороминущим, — забути хоча б на хвилину про своє вигнання й про нещастя, що викликали його. Отже, вона уявила, начебто все ще перебуває у своїй убогій кімнатці на Корте-Мінеллі, лежить на старому материнському ліжку й начебто після бурхливої, важкої сцени з Андзолето (неясні спогади про неї зринали в її пам'яті) тепер повертається до життя й надії, відчуваючи його біля себе, чуючи його переривчастий подих, його ніжний шепіт. Радість, млосна й солодка, охопила її серце, і вона із зусиллям підвелася, щоб глянути на свого покаянного друга й простягнути йому руку. Але замість того вона потисла холодну, незнайому руку, замість веселого сонця, що заливало рожевим світлом білу фіранку її вікна, перед нею мерехтіло з-під похмурого зводу, розпливаючись у сирому повітрі, якесь могильне світло, під собою вона відчувала шкури диких звірів, а над нею схилилося серед лиховісного мовчання бліде обличчя Альберта, схожого на примару.
У Консуело майнула думка, що вона живцем потрапила в могилу; вона знову заплющила очі й із хворобливим стогоном опустилася на своє ложе. Знадобилося кілька хвилин, поки вона змогла розібратися в тому, де вона й хто ця страшна людина, до якої вона потрапила. Страх, який дотепер заглушався і переможений її відданістю й екзальтованим станом, тепер опанував її настільки, що вона не зважувалася навіть розплющити очі, побоюючись побачити щось жахливе — приготований саван або розкриту труну. Відчувши щось на чолі, вона доторкнулася до нього рукою. Це була гірлянда з листя, якою Альберт увінчав її. Вона зняла її й побачила в ній гілочку кипариса.
— Я думав, що ти померла, о моя душе, о моя розрадо! — вигукнув Альберт, опускаючись біля неї на коліна. — І перш ніж піти за тобою в могилу, я хотів прикрасити тебе емблемою шлюбу. Квіти не ростуть навколо мене, Консуело. Тільки з темного кипариса міг я сплести для тебе весільний вінок. Ось він, не відкидай його. Якщо нам із тобою судилося померти тут, то дозволь мені заприсягтися тобі: якщо я повернуся до життя, у мене не буде іншої дружини, крім тебе, а якщо помру, то помру поєднаним із тобою цією нерозривною клятвою.
— Як? Хіба ми заручені? — злякано, розгублено дивлячись навсібіч, вигукнула Консуело. — Хто поєднав нас шлюбними узами? Хто освятив наш шлюб?
— Доля, мій янголе! — відповів Альберт із невимовною ніжністю й смутком. — Не думай піти від неї! Дивна доля для тебе й тим більше для мене. Ти не розумієш мене, Консуело, але ти мусиш знати істину. Щойно ти заборонила мені переноситися спогадами в минуле, у пітьму часів. Моя істота корилася тобі, й тепер я більше нічого не знаю про попереднє життя. Але я осягнув своє теперішнє, і я знаю його: воно миттєво пронеслося все переді мною, у той час як ти спочивала в обіймах смерті. Це твоя доля, Консуело, належати мені; одначе ти ніколи не будеш моєю. Ти не любиш мене й ніколи не полюбиш так, як я люблю тебе. Твоя любов до мене — тільки милосердя, твоя самовідданість — тільки героїзм. Ти свята, яку Господь посилає мені, і ти ніколи не будеш для мене жінкою. Я маю померти, зсушений любов'ю, яку ти не можеш розділити. І все-таки ти будеш моєю дружиною, як зараз ти вже моя наречена: якщо ми з тобою загинемо тут, ти з жалю погодишся назвати мене своїм чоловіком, хоча жоден поцілунок ніколи не має скріпити це; якщо ж ми побачимо сонячне світло, то совість змусить тебе виконати стосовно мене те, що визначено Богом.