— Графе Альберте, — сказала Консуело, пориваючись підвестися з ложа, вкритого шкурами чорних ведмедів, які нагадували похоронний покров, — я не знаю, що змушує вас так говорити: занадто захоплена вдячність до мене чи марення, яке все ще триває. У мене немає більше сил боротися з вашими ілюзіями, і якщо вони обернуться проти мене — а я ж прийшла до вас із небезпекою для життя, щоб утішити вас і допомогти вам, — то я почуваю, що не зможу постояти ні за своє життя, ні за волю. Якщо моя присутність вас дратує, а Господь покинув мене, нехай буде його свята воля. Ви думаєте, що знаєте багато, але ви не підозрюєте, наскільки отруєне моє життя і з якою байдужістю я б пожертвувала ним.
— Я знаю, що ти нещасна, моя бідолашна, моя свята Консуело! Знаю, що на чолі твоєму терновий вінець, але зірвати його з тебе мені не дано. Не знаю я ні причин, ні наслідків твоїх нещасть і не запитую тебе про них. Але я мало любив би тебе, я був би недостойний твого співчуття, коли б із першої ж нашої зустрічі не зрозумів, не відчув того смутку, яким сповнені твоє серце й усе твоє життя. Чого ж тобі боятися мене, о розрадо моєї душі? Ти, така стійка й така мудра, ти, якій Господь уселив слова, що скорили й оживили мене за одну мить, — невже в тобі раптом стало вгасати світло віри й розуму, позаяк ти починаєш страшитися свого друга, свого слуги, свого раба? Отямся, мій янголе, глянь на мене: ось я біля ніг твоїх і назавжди схиляю чоло до землі. Чого ти хочеш? Що накажеш? Можливо, ти бажаєш вийти звідси зараз же, сама, без мене? Бажаєш, щоб я ніколи більше не показувався тобі на очі? Якої жертви ти вимагаєш? Яку обітницю хочеш ти почути від мене? Усе можу я тобі обіцяти й у всьому тобі коритися. Так, Консуело, я можу стати спокійним, покірним і на вигляд навіть такою ж розсудливою людиною, як інші. Скажи, чи буду я тоді менш страшний тобі, менш неприємний? Дотепер я ніколи не міг робити того, що хотів, відтепер же мені дано буде виконати все, що ти побажаєш. Можливо, переробивши себе так, як ти цього хочеш, я помру, але тепер моя черга сказати тобі, що моє життя завжди було отруєне і я з радістю віддам його заради тебе.
— Дорогий і великодушний Альберте, — сказала заспокоєна й розчулена Консуело, — говоріть ясніше, дайте мені нарешті проникнути в глибину вашої непроникної душі. У моїх очах ви людина, що стоїть вище за всіх інших; із найпершої хвилини нашої зустрічі я відчула до вас повагу й симпатію, і в мене немає причин приховувати це від вас. Мені ввесь час говорили, начебто ви безумець. Але я ніколи цьому не вірила. Всі ці розповіді тільки збільшували мою повагу і довіру до вас. Проте я не могла не визнати, що ви страждаєте якоюсь душевною недугою, глибокою і дивною. І ось я, можливо, самовпевнено, уявила чомусь, що зможу полегшити ваші страждання. Ви самі сприяли цьому моєму переконанню. Я прийшла до вас, і ви розповідаєте про мене й про себе самого стільки глибокого, стільки правдивого, що я готова була б схилитися перед вами, якби не ваш фаталізм, із яким я ніяк не можу погодитися. Можу я, не ображаючи вас і не змушуючи вас страждати, висловити вам усе?
— Говоріть, Консуело, я заздалегідь знаю, що ви хочете сказати.
— Добре, я дала собі слово висловити вам усе. Ви доводите до відчаю всіх, хто вас любить. Вони думають, що слід берегти від стороннього ока і щадити те, що вони називають вашим божевіллям; вони бояться довести вас до крайнього роздратування, якщо дадуть вам помітити, що вони бачать його, боліють серцем і страшаться його. Сама я не вірю в це божевілля й тому без усякого страху запитую вас: чому ви з вашим розумом часом справляєте враження божевільного? Чому при всій своїй доброті ви буваєте невдячні й зарозумілі? Чому така освічена й релігійна людина, як ви, може віддаватися маренню хворого, розчарованого розуму? Нарешті, чому зараз ви на самоті, заживо поховані в цьому похмурому підземеллі, вдалині від люблячої родини, яка розшукує й оплакує вас, удалині від ближніх, про яких ви так ревно піклуєтесь, і, нарешті, вдалині від мене? Адже ви самі прикликали мене й говорили, що мене любите, а тим часом якщо я не загинула, йдучи до вас, то тільки завдяки неймовірному зусиллю волі й заступництву Божому.
— Ви запитуєте в мене таємницю мого життя, зміст моєї долі, але ви знаєте це краще за мене, Консуело! Я від вас чекав розкриття моєї сутності, а ви мені задаєте запитання. О! Я вас розумію: ви хочете змусити мене висповідатися, покаятися й прийняти непохитне рішення, що допомогло б мені восторжествувати над самим собою. Я готовий вам коритись. Але я не можу в одну мить пізнати себе, розібратися в собі й змінитися. Дайте мені кілька днів або хоча б годин на те, щоб я міг з'ясувати для вас і для себе самого, божевільний я чи володію своїм розумом. Та ба! та ба! — і те й інше вірно. І моє нещастя в тім, що в мене на цей рахунок немає ніяких сумнівів! Але от чого я ще не знаю в цю хвилину: чи йду я до цілковитої втрати розуму й волі, чи здатний упоратися з демоном, який у мене вселився. Згляньтеся наді мною, Консуело! Я весь іще під владою хвилювання, що сильніше за мене. Я не пам'ятаю того, що говорив вам, я не усвідомлюю, скільки часу ви тут; я не розумію, як можете ви бути тут, якщо Зденко не захотів привести вас сюди; я не знаю навіть, у якому світі витали мої думки, коли ви з'явилися переді мною. На жаль, мені невідомо, скільки століть перебуваю я в цьому ув'язненні, відчуваючи нечувані страждання й борючись із посланим мені нещастям. Коли ці страждання проходять, я вже нічого не пам'ятаю. У мене залишається тільки страшна втома, заціпеніння, якийсь страх, який я хотів би прогнати… Консуело, дайте мені забутися хоча б на кілька митей! Мої думки проясняться, язик розв'яжеться! Я обіцяю вам це, присягаюся! Захистіть мене від сліпучого світла дійсності! Воно так довго було сховане од мене в цій жахливій пітьмі, що очі мої не в змозі відразу витримати його. Ви наказали мені зосередити все життя в серці, жити тільки серцем. Так, ви мені це сказали, і моя свідомість і пам'ять живуть лише з тої миті, як ви заговорили зі мною. Ваші слова внесли ангельський спокій у мою душу. Серце моє тепер живе повним життям, але розум мій іще дрімає. Я боюся говорити вам про себе, тому що можу заплутатись у своїх думках і знову налякати вас своїм маренням. Я хочу жити тільки почуттям, але це життя мені невідоме; воно могло б стати для мене п'янким, якби я віддався йому без остраху, що ви будете мною незадоволені. Ах, Консуело, навіщо ви сказали мені, щоб я зосередив усе життя в моєму серці? Тепер я прошу вас, висловіться ясніше, дозвольте мені думати про вас, бачити й розуміти тільки вас… словом, любити вас. Боже мій! Я люблю! Люблю живу істоту, подібну до себе! Люблю її всіма силами своєї душі. Можу зосередити на ній весь свій запал, усю святість своєї любові! Мені цілком достатньо цього щастя, і я не настільки божевільний, аби вимагати більшого!