— О Господи, якщо ти вклав це пророцтво у вуста святого, нехай звершиться воля твоя й нехай буде вона благословенна! У дитинстві я благала тебе дарувати мені щастя суєтне, сповнене веселощів, а ти підготував мені таке суворе і тяжке, якого я не могла осягнути. Зроби ж, Господи, щоб очі мої розкрилися й серце скорилося. Доля моя, що здавалася мені настільки несправедливою, помалу розкривається перед моїми очима, і я зумію, о Господи, примиритися з нею, просячи в тебе тільки того, чого кожна людина вправі чекати від твоєї любові й справедливості: віри, надії й милосердя.
Молячись так, Консуело відчула, як сльози полилися в неї з очей. Вона не намагалась їх стримувати. Після стількох хвилювань, після всього пережитого ця криза була для неї благодійною, хоча й послабила її ще дужче. Альберт молився й плакав разом з нею, благословляючи свої сльози, які так довго проливалися на самоті й нарешті змішалися зі слізьми великодушної та чистої істоти.
— А тепер, — сказала Консуело, підводячись із колін, — досить думати про себе. Настав час зайнятись іншими та згадати про наші обов'язки. Я обіцяла вашим рідним повернути вас. Вони в цілковитому розпачі, моляться за вас і плачуть, як за померлим. Чи хочете ви, дорогий Альберте, повернути їм радість і спокій? Чи хочете ви піти за мною?
— Уже? — з гіркотою вигукнув молодий граф. — Уже розлучитися! Так швидко покинути цей священний притулок, де з нами лише Бог, покинути цю келію, що стала мені дорогою відтоді, як у ній з'явилася ти, покинути це святилище щастя, що його, можливо, я ніколи вже не побачу, — покинути заради того, щоб повернутися в холодне, брехливе життя, сповнене умовностей і забобонів! О ні, душе моя, життя моє! Ще один день, який для мене дорівнює цілому століттю блаженства! Дай мені забути, що існує світ неправди та несправедливості, що переслідує мене, як лиховісний сон; дай мені не одразу, а поступово повернутися до того, що вони називають розумом. Я ще не почуваю в собі досить сил, аби терпіти видовище їхнього сонця і їхнього божевілля. Мені треба ще споглядати тебе, слухати твій голос. Притому я ніколи ще не залишав так раптово, без довгого роздуму, свій притулок — притулок і жахливе та благодійне для мене, страшне й рятівне місце спокути, куди я втікаю без оглядки, де ховаюся з дикою радістю й звідки йду завжди, відчуваючи сумніви занадто обґрунтовані й жалі занадто тривалі. Ти й не підозрюєш, Консуело, якими міцними узами прикутий я до цієї добровільної темниці. Ти не знаєш, що тут я залишаю своє «я», сьогодення Альберта, що й не виходить звідси; це «я» завжди перебуває тут, і примара його кличе й переслідує мене, коли я буваю в якому-небудь іншому місці. Тут моя совість, моя віра, моє світло — словом, усе моє дійсне життя. Сюди я приношу із собою розпач, страх, божевілля; часто вони нападають на мене й вступають зі мною в запеклу боротьбу. Але, бачиш, там, ось за цими дверима, святилище, де я перемагаю їх і обновляюся душею. Туди входжу я осквернений, охоплений сум'яттям, а виходжу звідти очищений; і ніхто не знає, ціною яких катувань я купую терпіння й покірність. Не виривай мене звідси, Консуело! Дозволь мені піти повільними кроками, сотворивши молитву.
— Увійдімо туди й помолімося разом! — сказала Консуело. — А потім підемо. Час біжить, і, можливо, вже близький світанок. Треба, щоб ніхто не знав дороги, яка веде звідси до замку, треба, щоб ніхто не бачив нашого повернення; треба, напевно, щоб нас не бачили, як ми повертаємося разом, тому що я не хочу видавати таємницю вашого притулку, Альберте, а поки ніхто нічого не підозрює про моє відкриття. Я не хочу, щоб мене допитували, не хочу брехати. Нехай у мене буде право шанобливо мовчати перед вашими рідними. Нехай вони думають, що мої обіцянки були не чим іншим, як передчуттям, мрією. А побачивши, як ми повертаємося разом, вони можуть у моїй стриманості вгледіти злу волю; і хоча для вас, Альберте, я готова зневажити всім, я не хотіла б без потреби втрачати довіри й дружби вашої родини. Поспішімо ж! Я знемагаю від утоми і якщо ще пробуду тут, то, мабуть, втрачу й останні сили, необхідні мені для дороги назад. Помолімося ж і підемо!
— Ти знемагаєш від утоми! Так відпочинь же тут, моя кохана! Спи, я благоговійно буду охороняти твій сон, а якщо моя присутність турбує тебе, замкни мене в сусідньому гроті. Залізні двері будуть між нами, і поки ти мене покличеш, я буду молитися за тебе в моїй церкві.