— А в той час як ви молитиметесь, я ж — відпочиватиму, ваш батько переживатиме болісні години. Я бачила одного разу, як він, стоячи навколішках на кам'яній підлозі своєї молитовні, згорблений од старості й горя, блідий, нерухомий, здавалося, чекав тільки звістки про вашу смерть, аби сконати. А ваша бідна тітонька буде метатись, як у жару, перебираючись із вежі на вежу й марно виглядаючи вас на гірських стежках. І сьогодні в замку всі знову зійдуться вранці й розійдуться ввечері в розпачі й смертельній тузі. Альберте, ви, мабуть, не любите ваших рідних, оскільки так безжалісно, без докорів сумління, можете змушувати їх знемагати й мучитись.
— Консуело! Консуело! — вигукнув Альберт, здавалося, прокидаючись. — Не говори, не говори цього! Ти терзаєш моє серце. Який же злочин зробив я? Які заподіяв нещастя? Чому вони так тривожаться? Скільки ж годин збігло відтоді, як я пішов од них?
— Ви запитуєте, скільки годин! Запитайте краще, скільки днів, скільки ночей, — чи ледве не скільки тижнів!
— Днів, ночей?! Мовчіть, Консуело, не говоріть мені про моє нещастя! Я знав, що втрачаю тут уявлення про час, знав: те, що відбувається на поверхні землі, не доходить до цієї гробниці… але не підозрював, що це може обчислюватися днями й навіть тижнями!
— Чи не умисна ця безпам'ятність, друже мій? У цих вічних сутінках ніщо не говорить вам про закінчення й відродження дня: пітьма народить вічну ніч. Тут, здається, немає у вас навіть і піскового годинника. Це усунення всяких способів вираховування часу чи не є жорстокою осторогою, щоб заглушити докори сумління, не чути голосу серця?
— Зізнаюся, що, приходячи сюди, я відчуваю потребу забути все, що є в мені від звичайної людини. Але, боже мій, я не знав, що горе й думи здатні до того поглинути мою душу, що години можуть протривати для мене днями, а дні пролетіти як години. Що ж я за людина? І як це ніхто ніколи не сказав мені про цю нову нещасливу мою властивість?
— Навпаки, це ознака величезної духовної сили. Вона тільки відхилилася від свого шляху й спрямована винятково на похмурі міркування. Ваші близькі вирішили приховувати від вас прикрощі, яких ви завдаєте їм, вони вважають за потрібне, щоб уберегти вас від страждань, замовчувати про свої власні. Але, по-моєму, чинити так — значить, недостатньо поважати вас, сумніватись у вашому серці. А я, Альберте, не сумніваюся в ньому й тому нічого не приховую від вас.
— Ходімо ж, Консуело, ходімо! — мовив Альберт, квапливо накидаючи на себе плащ. — Нещасний! Я змусив страждати батька, якого обожнюю, тітоньку, яку ніжно люблю! Не знаю, чи достойний я побачити їх. Я готовий ніколи не вертатися сюди, аби тільки не повторювати такої жорстокості. Але ні, я щасливий, я зустрів дружнє серце, — воно буде застерігати мене, воно допоможе мені повернути повагу до самого себе. Нарешті знайшлася людина, яка сказала мені правду про мене й завжди говоритиме її, чи не так, дорога сестро?
— Завжди, Альберте, присягаюся вам!
— Боже милостивий! Адже істота, що з'явилася мені на допомогу, саме та єдина з усіх істот, яку я можу слухати, якій я можу вірити! Господь знає, що творить! Не підозрюючи про своє божевілля, я обвинувачував у ньому інших. Та ба! Якби сказав мій шляхетний батько те, що ви зараз мені сказали, я навіть не повірив би йому, Консуело! Ви — уособлення самої істини, уособлення життя, бо тільки ви можете переконати мене, тільки ви можете дати моєму потьмареному розуму небесний спокій, який од вас виходить.
— Ходімо ж, — наполягала Консуело, допомагаючи йому застебнути плащ, чого він ніяк не міг зробити своєю ненадійною й тремтячою рукою.
— Так, ходімо, — повторив він за нею, розчуленим поглядом стежачи за тим, як вона по-дружньому допомагає йому. — Але раніше заприсягнися мені, Консуело, що, коли я повернуся сюди, ти не покинеш мене. Заприсягнися, що ти ще прийдеш сюди за мною, хоча б для того, аби обсипати мене докорами, обізвати невдячним, батьковбивцею, сказати мені, що я не вартий твоїх турбот! О, не полишай мене на самого себе! Ти бачиш, що я весь під твоєю владою й що одне твоє слово переконує й зціляє мене краще, ніж цілі століття міркувань і молитов.
— А ви заприсягніться мені, — відповіла Консуело, кладучи йому на плечі руки (товстий плащ додав їй сміливості) і довірливо усміхаючись, — заприсягніться, що ніколи не повернетеся сюди без мене!
— Так, виходить, ти прийдеш сюди зі мною! — вигукнув він, дивлячись на неї в захваті, але не сміючи обійняти її. — Заприсягнися ж мені в цьому, а я даю тобі обітницю ніколи не залишати батьківського даху без твого наказу або дозволу.