Говорячи це, вона розстебнула плащ, що закривав її всю (з-під нього визирав тільки гриф гітари), і я побачив дитину п'яти-шести років, бліду, засмаглу, як і мати, з лагідним, спокійним личком, що зворушило мені серце. Це була дівчинка, вся в лахмітті, худа, але міцна, вона спала ангельським сном на гарячій, втомленій спині бродячої співачки. Я взяв дитину на руки, але мені насилу вдалося втримати її, тому що, прокинувшись і побачивши, що лежить на руках у чужого, дівчинка почала вириватися й плакати. Мати заговорила з нею своєю мовою, намагаючись заспокоїти її. Мої ласки й турботи втішили дитину, і, підходячи до замку, ми були з нею вже зовсім друзями. Повечерявши й уклавши дівчинку в постіль, яку я для них звелів приготувати, бідна жінка переодяглася в дивне вбрання, ще більш жалюгідне, ніж її лахміття; взявши гітару, вона з'явилася в їдальню, де ми сиділи за вечерею, і почала нам співати іспанські, французькі й німецькі пісні. Ми були зачаровані її прекрасним голосом і тим почуттям, з яким вона їх співала. Моя добра тітонька була дуже уважна до неї й добра. Здавалося, співачка була розчулена цим, але продовжувала триматися так само гордо, ухильно відповідаючи на всі наші запитання. Її дитина цікавила мене більше, ніж вона сама. Мені хотілося ще подивитися на дівчинку, побавити її й навіть зовсім залишити в себе. Якесь ніжне, дбайливе почуття прокинулося в мені до цієї бідної маленької істоти, яка в злиднях мандрує по світу. Всю ніч дівчинка снилася мені, а вранці я побіг глянути на неї. Але циганка вже зникла; я помчав на гору, але й там не знайшов її. Вона прокинулася вдосвіта й пішла по дорозі, що веде на південь, зі своєю дитиною й моєю гітарою, яку я їй віддав, тому що її власна, на превеликий жаль, розбилася.
— Альберте! Альберте! — у страшенному хвилюванні скрикнула Консуело. — Ця гітара у Венеції й зберігається в мого вчителя Порпори; я візьму її в нього й ніколи вже з нею не розлучуся. Вона із чорного дерева зі срібним вензелем, що я прекрасно пам'ятаю: «А. Р.» У матері моєї була погана пам'ять, — занадто вже багато бачила вона на своєму віку, і вона не пам'ятала ні вашого імені, ні назви замку, ні навіть самої краши, де все це трапилось. Але вона мені часто розповідала про гостинність, виявлену їй власником цієї гітари, і про зворушливу доброту юного красеня вельможі, що ніс мене цілих півмилі на руках і розмовляв із нею, як з рівнею. О дорогий Альберте, я теж усе це пам'ятаю! У міру того як ви розповідали, давно забуті образи один за одним поставали переді мною. Ось чому ваші гори здалися мені не зовсім уже незнайомими, ось чому в цій місцевості мені ввесь час щось смутно пригадувалось! І головне — ось чому при першому ж погляді на вас я відчула дивний трепет і мимоволі з повагою схилилася перед вами, як перед давнім другом і покровителем, давно втраченим, але не забутим.
— А ти думаєш, Консуело, — вигукнув Альберт, пригортаючи її до грудей, — що я не впізнав тебе відразу з першої ж хвилини? Так, із роками ти виросла, змінилася, погарнішала! Але в мене така пам'ять (дар чудесний, хоча часто і згубний), що не потрібно ні очей, ні слів, аби проникати крізь товщу днів і століть. Щоправда, я не знав, що ти і є моя дорога маленька Zingarella, але був упевнений, що вже бачив тебе, любив, пригортав до свого серця, яке з тієї хвилини, не знати чому для мене самого, прихилилося до твого і злилося з ним на все моє життя.
Розділ 46
Розмовляючи таким чином, вони дійшли до розгалуження двох доріг, де Консуело зустріла Зденка, і вже здалеку побачили світло ліхтаря, який він поставив коло себе на землю. Консуело, яка знала тепер небезпечні примхи й атлетичну силу юродивого, мимоволі пригорнулася до Альберта.
— Чому ви боїтеся цієї лагідної й люблячої людини? — запитав молодий граф, здивований і разом з тим зраділий вираженням цього переляку. — Зденко з ніжністю ставиться до вас, хоча після поганого вчорашнього сну він і не хотів виконати моє бажання й трохи неприязно поставився до вашого великодушного плану прийти сюди за мною. Але варто мені виявити наполегливість, і він робиться слухняним, як дитина. Досить сказати одне слово, і він буде біля ваших ніг.
— Не принижуйте його в моїй присутності, — сказала Консуело. — Не підсилюйте його ненависті до мене. Коли ми його обженемо, я скажу вам, які в мене причини побоюватися й уникати його.
— Зденко — істота майже неземна, — заперечив Альберт, — і я ніколи не повірю, щоб він міг бути небезпечний для кого-небудь. Стан екстазу, в якому він постійно перебуває, робить його чистим і милосердним, як янгол.