— Цей стан екстазу, яким я й сама захоплююся, Альберте, перетворюється на хворобу, коли він тривалий. Не помиляйтеся щодо цього: Богові не вгодно, щоб людина відмовлялася настільки від відчуття й усвідомлення дійсності й так часто линула до туманних уявлень абстрактного світу. Божевіллям і люттю кінчається таке сп'яніння. Воно є мовби відплатою за гординю й неробство.
Цинабр зупинився перед Зденком, подивився на нього із дружелюбним виглядом, очевидно очікуючи якої-небудь ласки, якої, однак, той не вдостоїв його. Юродивий сидів, обхопивши голову обома руками, у тій же позі й на тій же самій скелі, де його залишила Консуело. Альберт звернувся до нього по-чеському, але він ледве відповів. Він сумно хитав головою, по щоках його струменіли сльози, а на Консуело він не захотів і глянути. Альберт, підвищивши голос, почав виговорювати йому, але в тоні його було більше ніжності й умовляння, ніж наказу й докору. Нарешті Зденко підвівся й простягнув руку Консуело. Та, тремтячи, потисла її.
— Тепер, — заговорив Зденко по-німецькому, дивлячись на неї лагідно, хоча й зі смутком, — тобі нема чого боятися мене, але ти робиш мені дуже боляче, і я почуваю, що рука твоя повна наших лих.
Він пішов уперед, обмінюючись час від часу кількома словами з Альбертом. Вони йшли просторою, міцно зробленою галереєю, якою Консуело ще не проходила і яка привела їх до печери з круглим зводом, де вони знову опинилися біля джерела, що впадало в широкий штучний басейн, викладений обтесаними каменями. Звідси вода розтікалася двома потоками: один губився в галереях, інший прямував до водойми замку. Його й перекрив Зденко, наваливши своїми геркулесовими руками три величезних камені. Знімав же він їх тоді, коли хотів опустити рівень води в колодязі нижче зводу та сходів, що вели до тераси молодого графа.
— Посидимо тут, — сказав Альберт своїй супутниці, — поки вода з водойми піде через відвідну трубу…
— Яка мені занадто добре відома, — мовила Консуело, тремтячи всім тілом.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Альберт, з подивом глянувши на неї.
— Я розповім вам це коли-небудь потім, — відповіла Консуело. — А зараз я не хочу ні засмучувати, ні хвилювати вас розповіддю про небезпеки, які мені вдалося перебороти…
— Але що ж таке вона хоче розповісти? — з жахом вигукнув Альберт, дивлячись на Зденка.
Зденко щось відповів по-чеському, продовжуючи з байдужим виглядом місити своїми довгими засмаглими руками глину, якою він замазував щілини між каменями, прискорюючи цим випорожнення цистерни.
— Поясніть, Консуело! — звернувся до неї страшенно схвильований Альберт. — Я нічого не зрозумів із того, що він мені сказав. Зденко стверджує, що не він провів вас сюди, а що ви нібито самі пройшли недоступними підземеллями, куди слабка жінка ніколи б не наважилася пробратися, та просто й не змогла б цього зробити. Він каже (чого тільки не меле цей нещасний), що вас вела доля й що архангел Михаїл (якого він називає гордієм і властолюбцем) провів вас через води й безодню.
— Можливо, — посміхаючись, відповіла Консуело, — що в цю справу і втрутився архангел Михаїл, тому що я дійсно йшла по руслу джерела, випередила потік, який мчав за мною, разів зо два-три вже вважала себе загиблою, проходила через якісь печери й каменоломні, де на кожному кроці могла задихнутись або провалитись… і все-таки ці небезпеки були не так жахливі, як лють Зденка в ту хвилину, коли випадок чи провидіння вивели мене на вірну дорогу.
Тут Консуело, яка весь час говорила з Альбертом по-іспанськи, розповіла йому небагатьма словами про свою зустріч із його «миролюбним» Зденком, про те, як він намагався поховати її заживо, що й було б виконано ним, якби вона не здогадалася приборкати його дивним єретичним привітанням. Холодний піт виступив на чолі Альберта, коли він довідався про ці неймовірні подробиці; слухаючи Консуело, він не раз кидав на Зденка грізні погляди, мовби збираючись знищити його. Помітивши це, Зденко почав дивитися на нього зухвало і презирливо. Консуело тремтіла, боячись, як би ці два безумці не накинулись один на одного. Для неї тепер було ясно, що, незважаючи на піднесений розум і витонченість почуттів, розум Альберта зазнав важких потрясінь, од яких, мабуть, ніколи не одужає повністю. Вона спробувала примирити двох безумців, ласкаво говорячи з обома, але Альберт підвівся і, подавши Зденкові ключі від свого таємного притулку, дуже холодно сказав йому кілька слів. Той негайно підкорився, взяв ліхтар і, виспівуючи незрозумілі пісні, вийшов.