— Заспокойтеся, Альберте, — втрутилась Амалія, спалахнувши від досади. — Ніна, що постійно марила вами й пророкувала ваше повернення, тепер спить, чекаючи його, у той час як ми тут радісно його святкуємо.
Альберт зблід від обурення і, гнівно дивлячись на двоюрідну сестру, мовив:
— Якщо хто тут і чекав мене, не втрачаючи при цьому сну, то зовсім не та особа, про яку ви згадали: свіжість ваших щік, моя чарівна кузино, говорить про те, що ви не втратили жодної години сну під час моєї відсутності й що нині ви зовсім не маєте потреби у відпочинку. Від усього серця дякую вам за це, тому що мені було б дуже важко просити у вас прощення в тому, у чому я із соромом і болем прошу його в усіх інших моїх родичів і друзів.
— Дуже вдячна за виняток, — заперечила Амалія, почервонівши від гніву. — Постараюся й надалі його заслужити, а свої безсонні ночі й занепокоєння прибережу для кого-небудь іншого, хто зуміє оцінити це, а не висміювати.
Ця легка перестрілка — явище, далеко не нове між Альбертом і його нареченою, яке, втім, ніколи не мало дотепер в обох сторін такого різкого характеру, — накинула якусь тінь смутку й вимушеності на весь залишок ранку, незважаючи на загальні старання розважити Альберта. Каноніса кілька разів відвідувала хвору і щораз заставала її все в більш і більш важкому стані. Занепокоєння, виявлене Альбертом стосовно Консуело, зачепило Амалію як особиста образа, і вона пішла поплакати до своєї кімнати. Капелан висловився в тому розумінні, що, коли до вечора жар не зменшиться, потрібно буде послати за лікарем.
Граф Християн затримав сина коло себе, щоб відволікти того від тривожних думок, яких він не міг зрозуміти, продовжуючи вважати їх виявом хвороби. Але, намагаючись привернути сина ласкавими словами, добрий старий ніяк не міг знайти теми для бесіди й щиросердечних виливів, бо жодного разу не насмілився дослідити душу сина до глибини, з побоювання, що цей сильніший розум переможе й розіб'є його самого в релігійних питаннях. Щоправда, граф Християн називав божевіллям і вільнодумством проблиски яскравого світла, що проступали в дивних словах Альберта, — слабкі очі правовірного католика не витримували цього блиску, — але в душі він співчував синові, у той же час чинячи опір своєму бажанню серйозно розпитати його. Щоразу, коли граф Християн намагався спростувати єретичні судження Альберта, прямі й вагомі докази останнього змушували його замовкнути. Природа не наділила старого красномовством, він не мав здатності багатослівно та доладно заперечувати погляд супротивника й ще менш здатний був удаватися до шарлатанства в суперечці, іншими словами — намагатися, за браком логіки, справити враження уявною вченістю й сміливістю доказів. Простодушний і скромний, він змовкав, дорікаючи собі, що в юні роки не вивчив тих важких предметів, у яких його побивав Альберт. Впевнений, що в безодні богословських наук криються скарби істини, якими більш спритна і більш вчена людина, ніж він, зуміла б розбити єресь Альберта, він чіплявся за свою похитнуту віру і, щоб не діяти більш енергійно, прикривався своїм неуцтвом і простотою, що лише посилювали гординю вільнодумця й приносили йому, таким чином, більше шкоди, ніж користі.
Їхня розмова разів двадцять переривалася через якесь обопільне побоювання й разів двадцять відновлювалася завдяки обопільним зусиллям, а під кінець обірвалася сама собою. Старий Християн задрімав у кріслі, а Альберт, покинувши його, пішов довідатися про стан Консуело, що тим більше його лякало, чим більше оточення намагалося приховати її хворобу.
Понад дві години проблукав він коридорами, підстерігаючи канонісу або капелана, щоб довідатися хоч що-небудь про Консуело. Капелан відповідав йому стисло й стримано, а каноніса, забачивши здалеку племінника, поспішала прибрати веселий вигляд і почати розмову зовсім про інше, аби обдурити його уявним спокоєм. Але Альберт добре бачив, що вона починає не на жарт тривожитися та все частіше й частіше заходить до кімнати Консуело; не залишилося непоміченим також і те, що ніхто не соромився щохвилини відчиняти й зачиняти двері, мало піклуючись про те, що цей стукіт і метушня можуть потривожити Консуело, яка спить нібито мирним і таким необхідним їй сном. Він наважився навіть підійти до цієї кімнати, за хвилинне перебування в якій готовий був би віддати життя. Перед нею була інша кімната, тож двоє щільних дверей, які не пропускали ані найменшого звуку, відокремлювали її від коридору. Каноніса, помітивши прагнення племінника проникнути до Консуело, замкнула обоє дверей на ключ і на засув, а сама почала ходити через кімнату Амалїї, що розташована поряд, куди Альберт увійшов би довідатися про хвору не інакше, як зі страшною відразою. Нарешті, бачачи, в якому він розпачі, і боячись повернення його недуги, тітка зважилася на неправду: у душі благаючи Бога простити її, вона сказала племінникові, що хвора почуває себе набагато краще й навіть збирається спуститися в їдальню до обіду.