Альберт не міг засумніватися в словах тітки, яка ніколи дотепер не оскверняла своїх чистих вуст неправдою, і вирушив до старого графа, не знаючи, як дочекатися години, що мала повернути йому Консуело та щастя. Але ця бажана година пробила для нього дарма: Консуело не з'явилася.
Каноніса, роблячи великі успіхи в мистецтві неправди, розповіла, начебто хвора встала було, але, відчувши деяку слабість, зволіла обідати в себе в кімнаті. Каноніса навіть зробила вигляд, що посилає хворій кращі шматки найвишуканіших страв. Завдяки всім цим хитрощам тривога Альберта трохи вляглася. Хоча він і відчував гнітючу тугу, мовби передчуваючи страшенне нещастя, одначе скорився, зробивши над собою зусилля, щоб здаватися спокійним.
Увечері Вінцеслава із задоволеним виглядом, уже майже не прикидаючись, повідомила, що Порпоріні краще: щоки її вже не палають, пульс скоріше слабкий, аніж прискорений, і, очевидно, вона має добре провести ніч.
«Але чому ж, незважаючи на ці добрі звістки, я все-таки холону від жаху?» — запитував себе молодий граф, прощаючись у звичайний час перед сном зі своїми рідними.
Річ у тім, що предобра каноніса, незважаючи на свою худорбу та свій горб, ніколи не хворіла, а тому нічого не тямила у хворобах. І от, бачачи, що Консуело з багрово-червоної стала синювато-блідою, що її вируюча кров начебто застигла в жилах, а груди, що не мали сил вдихати повітря, здаються спокійними й нерухомими, вона визнала її видужалою й зараз же з дитячою довірливістю оголосила про це. Але капелан, який трохи більше за неї знався на захворюваннях, розумів прекрасно, що цей уявний спокій — лише провісник жорстокої кризи, і, тільки-но Альберт пішов до себе, попередив канонісу, що настав момент послати за лікарем. Як на лихо, місто було далеко, ніч темна, дороги жахливі, а Ганс, незважаючи на всю свою ретельність, надзвичайно повільний. До того ж вибухнула гроза, полив сильний дощ. Старий кінь, яким їхав старий служник, усього лякався, разів двадцять спотикався й скінчив тим, що разом із сідоком, який розгубився й бачив у кожному пагорбі — Шрекенштейн, а в кожній блискавці — вогненний політ злого духа, заблукав у лісах. Тільки коли вже зовсім розвидніло, вдалося Гансу вибратися на вірну дорогу. Поганяючи щосили свого коня, дістався він міста, де в цей час лікар іще міцно спав. Прокинувшись, він почав повільно одягатися, збиратися й нарешті вирушив у дорогу. Таким чином, на все це було витрачено цілу добу.
Альберт марно намагався заснути. Тривога, що сушила його, і лиховісний гуркіт грому всю ніч не давали йому зімкнути очей. Зійти вниз він не насмілювався, боячись викликати обурення тітки, що й так уже вранці вичитала його за недоречне й непристойне ходіння біля кімнат дівиць. Він залишив свої двері відчиненими, й кілька разів йому здавалося, що внизу ходять. Він вискакував на сходи, але, нікого не побачивши й нічого не почувши, намагався заспокоїти себе, пояснюючи оманні звуки, що його налякали, шумом дощу й поривами вітру. З тієї хвилини, як Консуело зажадала, щоб він дбайливо ставився до свого розуму й душевного стану, Альберт терпляче й твердо намагався побороти в собі й хвилювання й страхи, стримуючи свою любов силою цієї самої любові. Але раптом серед гуркоту грому, тріску й стогону древніх стін замку, крізь виття урагану до нього донісся довгий несамовитий крик, який пронизав його, немов удар кинджала. Тут Альберт, який тільки-но кинувся, не роздягаючись, на ліжко, вирішивши заснути, підхопився, прожогом спустився сходами і постукав у двері Консуело. Але тут уже знову панувала тиша, і ніхто не відчинив йому. Він уже вирішив, що все це йому приснилось, але ось пролунав новий крик, іще страшніший, іще лиховісніший, од якого в нього похололо серце. Вже без усяких вагань біжить він темним коридором, стукає у двері Амалїї, кричить, що це він, Альберт. Чується стукіт засува, що засувається, і голос Амалії владно наказує йому вийти. А тим часом крики й стогони стають усе голоснішими: це голос Консуело, сповнений нестерпної муки; він чує, як обожнювані вуста в розпачі викрикують його ім'я. З люттю кидається він на двері, зриває замок і засув і, відкинувши на кушетку Амалію, що розігрує ображену невинність, бо її застали в шовковому капоті й мереживному чепчику, мертвотно блідий, з волоссям, що стало дибки, вривається до кімнати Консуело.