Висловивши все це спокійним, лагідним тоном, який так суперечив сухості його слів, він повернувся до кімнати Консуело, замкнув за собою двері на ключ і, поклавши його до кишені, сказав канонісі:
— Ніхто не ввійде сюди й не вийде звідси без мого дозволу.
Розділ 49
Приголомшена каноніса не посміла відповісти племінникові ні слова. У виразі його обличчя, в усій його поставі була така непохитність, що предобра тітка навіть злякалася й інстинктивно, з надзвичайною готовністю та зразковою акуратністю почала виконувати всі його розпорядження. Лікар, бачачи, що його авторитет зовсім не визнається, і не ризикуючи вступати в суперечку з божевільним, як він потім розповідав, розсудливо вийшов. Капелан вирушив молитись. Альберт же з тіткою та двома служницями, що допомагали йому, провів весь день у кімнаті Консуело, ні на хвилину не послабляючи свого догляду за нею. Після кількох годин спокою у хворої знову повторився напад, але тільки менш тривалий. Коли завдяки сильним заспокійливим засобам напад затих, Альберт почав умовляти тітку піти здрімнути й прислати яку-небудь жінку на зміну двом служницям, яким теж потрібно було відпочити.
— А ви, Альберте, хіба не хочете відпочити? — несміливо запитала Вінцеслава.
— Ні, дорога тітонько, я зовсім не маю потреби у відпочинку.
— На жаль, — відповіла вона, — ви себе вбиваєте, дитя моє… Дорого ж нам обійдеться ця іноземка! — додала, йдучи до себе й розхрабрившись бабуля, помітивши, що молодий граф не слухає її.
Усе-таки Альберт погодився трохи перекусити, щоб набратися сил, які, він відчував, могли йому знадобитися. Він попоїв у коридорі стоячи й не зводячи очей з дверей. Скінчивши, він кинув серветку на підлогу й повернувся до кімнати хворої, потім наглухо зачинив двері до Амалїї, щоб ті деякі особи, яких він допускав, проходили коридором. Проте Амалія зробила вигляд, начебто хоче доглядати за подругою. Але вона бралася за все так незграбно, жахалася всякого руху хворої, так боялася нових судорог, що Альберт роздратовано попросив її ні в що не втручатися, йти до своєї кімнати й зайнятися своїми справами.
— До моєї кімнати? — відповіла Амалія. — Якби навіть пристойність і дозволяла мені спати в кімнаті, відділеної від вас одними дверима, — адже ви, можна сказати, оселилися в мене, — то невже ви думаєте, що я в змозі заснути хоч на хвилину, чуючи ці крики, які розривають душу, цю страшну агонію?
Альберт, знизавши плечима, відповів їй, що в замку багато інших кімнат і що вона може вибрати будь-яку, поки хвору не буде перенесено до приміщення, де її сусідство нікого не потривожить.
Розсерджена Амалія послухалася цієї поради. Важче всього їй було дивитися на ніжні, можна сказати материнські турботи, якими Альберт оточував її суперницю.
— Ах, тітонько! — вигукнула вона, кидаючись на шию канонісі, коли та влаштувала її у власній спальні, де звеліла поставити ще одне ліжко біля свого. — Ми з вами не знали Альберта: тепер ми бачимо, як він уміє любити!
Кілька днів Консуело була між життям і смертю. Але Альберт боровся з недугою так завзято й так уміло, що нарешті йому вдалося перемогти її. Тільки-но дівчина опинилася поза небезпекою, він звелів перенести її до однієї з веж замку. Тут довше бувало сонце, і краєвид звідси був красивішим і ширшим, ніж з інших вікон. Взагалі кімната ця зі своїми стародавніми меблями більше відповідала серйозним смакам Консуело, ніж та, куди визнали за потрібне помістити її після приїзду, і вже давно можна було зрозуміти з її слів, що їй хотілося б жити там. Тут їй не загрожувала настирливість подруги, і, незважаючи на постійну присутність жінки, що змінювалася вранці й увечері, вона могла проводити по суті наодинці зі своїм рятівником томливі й солодкі дні свого видужання. Вони завжди говорили іспанською: ніжні фрази, що обережно висловлювали пристрасть Альберта, були миліші для слуху Консуело мовою, що нагадувала їй батьківщину, матір, дитинство. Сповнена щирої вдячності, змучена стражданнями, яких позбавив її сам Альберт, вона тепер віддавалася тому дрімотному спокою, що настає після тяжкої кризи. Пам'ять її помалу пробуджувалась, але якось нерівномірно. Так, наприклад, жваво пригадуючи із чистою й зрозумілою радістю допомогу й самовідданість Альберта в головні моменти їхніх зустрічей, вона в той же час якось неясно, мовби крізь густу хмару, прозрівала омани його розуму й усю глибину його занадто серйозної пристрасті. Бували години, коли після сну або прийому заспокійливих ліків усе, що збуджувало в ній колись недовіру та страх до її великодушного друга, видавалось їй якимось маренням. Вона настільки звикла до нього і його турбот про себе, що, коли він ішов, на її ж прохання, обідати зі своєю родиною, вона хвилювалася й погано себе почувала, поки він був відсутній. Їй здавалося, що заспокійливі засоби, приготовлені й подані не ним самим, чинять на неї зворотну дію; коли ж він сам підносив їх їй, вона з повільною й повною значення усмішкою, дивно зворушливою на гарному обличчі, з якого ще не зовсім зникла тінь смерті, говорила: