— Тепер, Альберте, я вірю, що ви чарівник: варто вам повеліти краплі води зробити на мене доброчинну дію, й вона миттєво передає мені й ваш спокій, і вашу силу.
Уперше в житті Альберт був щасливий; а позаяк душа його, здавалося, була здатна з такою ж силою відчувати радість, з якою вона відчувала скорботу, то в цей період його життя, період захоплення, він був найщасливішою людиною на землі. Кімната, де він повсякчас, без докучних свідків, міг бачити кохану, стала для нього раєм. Уночі, коли всі в домі лягали спати, він, роблячи вигляд, начебто теж іде до себе, тихенько пробирався до цієї кімнати. Доглядальниця, якій доручено було стежити за хворою, міцно спала, він прокрадався до ліжка своєї любої Консуело, дивився й не міг надивитися на неї, сплячу, бліду, пониклу, немов квітка після бурі. Потім він всідався у велике крісло (ідучи, він ніколи не забував поставити його біля постелі хворої) і проводив у ньому всю ніч, засинаючи таким чутним сном, що варто було Консуело поворухнутись, як він уже нахилявся над нею й прислухався до того, що вона бурмотіла слабким голосом; а коли дівчина, схвильована яким-небудь сном, збентежена залишками колишніх страхів, шукала його руки, дружній потиск завжди готовий був її заспокоїти. Якщо доглядальниця прокидалася, Альберт зазвичай говорив їй, що тільки-но ввійшов, і в тієї створилося враження, що молодий граф разів зо два-три за ніч провідує свою хвору. А тим часом він і півгодини за всю ніч не проводив у своїй кімнаті. Консуело, так само як і доглядальниця, помилялася щодо цього, — хоча вона частіше зауважувала присутність Альберта, але була ще так слаба, що йому нічого не варто було ввести її в оману щодо тривалості своїх відвідин. Іноді серед ночі, коли вона починала благати його йти спати, він запевняв її, що вже близько світанок і що він тільки-но прокинувся. Завдяки цим безневинним обманам Консуело, ніколи не страждаючи від його відсутності, у той же час не тривожилась із приводу тієї втомленості, якої він зазнавав заради її.
Щоправда, незважаючи на все, втомленість його була така незначна, що він навіть не помічав її. Любов дає сили найслабкішим, а в Альберта був винятково міцний організм, та до того ж ніколи в серці людському не жила така величезна, живлюща любов, як тепер у нього. Коли з першими променями сонця Консуело насилу діставалася своєї кушетки, що стояла біля напіввідчиненого вікна, Альберт всідався за нею й у хмарах, що мчали, і пурпурних променях сонця, що сходило, силкувався прочитати ті думки, які вигляд неба міг розбудити в його мовчазній подрузі. Іноді він непомітно брав у руки кінчик тонкого шарфа, який вона накидала собі на голову і який теплий вітерець розвівав по спинці кушетки, і, схиливши голову, немов відпочиваючи, тихо притулявся до нього губами. Одного разу Консуело, потягнувши шарф до себе на груди, звернула увагу на те, що кінець його теплий і вологий. Обернувшись із більшою жвавістю, ніж вона це робила зазвичай під час хвороби, вона побачила свого друга в надзвичайно збудженому стані: щоки його палали, очі горіли пропасним вогнем, він важко дихав. Альберт миттєво опанував себе, але все-таки встиг прочитати переляк на обличчі Консуело. Це глибоко засмутило його. Він зволів би побачити в її очах презирство й суворість, аніж ознаки страху та недовіри. Він вирішив стежити за собою настільки уважно, щоб ніколи більше спогадом про своє божевілля не потривожити ту, яка зцілила його від цього божевілля майже ціною власного життя й розуму.
Альберт домігся цього завдяки силі волі, якої, мабуть, не знайшла б у собі й більш врівноважена людина. Він уже давно звик стримувати запал своїх почуттів, борючись із частими й таємничими нападами своєї недуги, і оточуючі навіть не підозрювали, яка велика була його влада над собою. Вони не знали, що ледве не щодня йому доводилося переборювати най сильніші напади й що тільки остаточно подоланий найглибшим розпачем і божевіллям він тікав у свою таємну печеру, залишаючись переможцем навіть у своїй поразці, тому що все-таки міг приховати від людських очей своє падіння. Альберт належав до числа безумців, гідних найглибшої жалості й найглибшої поваги: він знав про своє божевілля й почував його наближення аж до моменту, коли бував цілком ним охоплений. Але навіть і тоді, у самісінький розпал своїх нападів, він зберігав неясний спогад про дійсний світ і не бажав показуватися, поки остаточно не прийде до тями. Такий спогад про реальне діяльне життя ми всі зберігаємо, коли важкі сновидіння занурюють нас у світ вимислу й марення. Ми боремося часом із цими нічними страхами й кошмарами, ми говоримо собі, що це марення, і намагаємося прокинутись, але якась зла сила знову й знову захоплює нас і знову кидає у ту страшну летаргію, де нас обсідають і мучать лиховісні й болісні видіння.