Тим часом Альберт, чудово здогадуючись про ці виверти й бачачи, що розмови тітки починають дивувати й турбувати Консуело, вирішив покласти їм край. Одного разу він підстеріг Вінцеславу в ту хвилину, коли та рано-вранці, не розраховуючи зустріти його, пробиралася до Консуело; вона вже взялася було за ручку дверей, збираючись увійти в кімнату хворої, як раптом перед нею став племінник.
— Мила моя тітонько, — мовив він, ласкаво відриваючи її руку від дверей і підносячи до своїх губ, — мені треба сказати вам по секрету щось дуже для вас цікаве, а саме: життя й здоров'я особи, яка лежить тут, для мене набагато цінніші, ніж моє власне життя, ніж моє власне щастя. Я прекрасно знаю, що за наказом вашого духівника ви вважаєте своїм обов'язком перешкоджати вияву моєї відданості й намагаєтеся, наскільки можливо, скоротити мої турботи про неї. Коли б не цей вплив, ваше шляхетне серце ніколи не дозволило б вам гіркими словами й несправедливими докорами заважати видужанню хворої, що ледве вирвалася з пазурів смерті. Але позаяк уже фанатизм чи дріб'язковість пастиря можуть робити чудеса, можуть перетворювати щире благочестя й найчистіше милосердя на сліпу жорстокість, то я всіма силами буду протидіяти цьому злодіянню, знаряддям якого погодилася зробитися моя бідна тітонька. Тепер я буду охороняти свою хвору день і ніч, я ні на хвилину не покину її, а якщо, незважаючи на всі мої старання, ви умудритеся відняти її в мене, то даю вам найстрашнішу для віруючого обітницю, назавжди покину будинок моїх предків. Сподіваюся, що пан капелан, довідавшись од вас про нашу розмову, перестане мучити вас і боротися з великодушними поривами вашого материнського серця.
Бідна каноніса зовсім остовпіла й на сказане племінником змогла відповісти лише слізьми. Розмова відбувалася в кінці коридору, куди Альберт повів її, побоюючись, щоб Консуело не почула їх. Трохи отямившись, Вінцеслава почала гаряче дорікати племінникові за його зухвалий, погрозливий тон і відразу не забула скористатися з нагоди вказати йому на всю нерозсудливість його прихильності до дівчини такого низького походження, як Ніна.
— Мила тітонько, — заперечив на це Альберт, усміхаючись, — ви забуваєте, що коли в нас і тече царствена кров Подебрадів, то предки наші, монархи, були зведені на престол повсталими селянами й хоробрими солдатами. Отож, кожний Подебрад у своєму славному походженні має завжди бачити зайвий привід для зближення зі слабкими й незаможними, тому що саме від них і пішло коріння його сили й могутності; і все це було не дуже давно, аби про це можна було вже забути.
Коли Вінцеслава розповіла капеланові про цю бурхливу розмову, той порадив їй не дратувати молодого графа наполегливістю й не доводити його до ще більшого обурення, терзаючи ту, котру він захищає.
— Із цього приводу треба звернутися до графа Християна, — сказав він. — Ваша надмірна м'якість посилила сміливість його сина; нехай ваші розсудливі доводи вселять нарешті батькові почуття тривоги й змусять його вжити рішучих заходів стосовно небезпечної особи.